«У капеланів є таке гасло: «Бути поруч», і я стараюся бути поруч», — каже о. Іван, молодший лейтенант капеланської служби 534 окремого інженерно-саперного батальйону «Тиса».
Він родом із Закарпаття. Має сестру і брата, дружину та трьох дітей. Після школи в Малій Копані вступив до Ужгородської греко-католицької богословської академії імені Теодора Ромжі. У 2011 році був висвячений на священника владикою Міланом Шашиком.
Служив у селах Осій, Кваси, згодом — Верхній Студений і Потік Студений. Саме тоді почалось АТО.
— 26 грудня 2014 року я вперше, разом з іншими священниками, поїхав на фронт до о. Івана Ісаєвича на Донеччину, в Дебальцеве. Зібрали допомогу від людей і повезли нашим хлопцям.
О. Іван з сумом згадує побачене яке змінило ставлення до служіння.
— Ми були трохи шоковані. Але зрозуміли, що допомога потрібна, і захотілося робити більше.
Після цієї поїздки стали регулярними: готували страви, купували машини. Школи робили ярмарки, молодь пекла печиво для військових.
У 2025 році о. Іван отримав пропозицію стати капеланом у 534 окремому інженерно-саперному батальйоні «Тиса».
— Я зателефонував владиці, і він благословив на служіння, допоміг із документами. З 6 листопада я вже служу в батальйоні.
Каже, що його завдання просте — бути поруч.
— Потрібно бути поруч з людьми, особливо коли їм важко, коли вони потребують підтримки.
Пригадує випадок на Донеччині.
— Один офіцер сказав, що в нього загинув син. Ситуація досить важка я не знав, що сказати я просто його обійняв, і кажу нехай Бог береже вас, і нехай Бог дає вам силу це все перенести. Він посміхнувся, каже, дякую.
— Пам’ятаю, ще перед тим, як стати священником, я дуже не любив похорони, і зараз не люблю. Кажу інколи, що в мене було, може, два «світлі» похорони — коли це були бабці, яким було за 97 років. Там це сприймається інакше. А все інше — для мене завжди важко.
Коли я ще не був капеланом, а їздив як волонтер, часто собі ставив питання: як це буде? Як ти будеш поводитися, коли загинуть ті, кого ти знаєш?
І, на жаль, це сталося. У нас загинув молодий воїн. Я його не знав близько — ми встигли зустрітись тільки один раз…
— Коли подзвонили й сказали, що в нас втрата, і назвали ім’я — перші дві години це був стан, який важко описати.
Каже, тоді намагався знайти для себе відповідь — як це прийняти.
— Десь через півтори-дві години я просто сказав: «Господи, цей світ такий, яким ми його зробили. Ти створив його добрим і прекрасним, але ми його спотворили». І якщо вже так сталося — то нехай він піде туди, де немає ненависті й злості. Нехай Ти приймеш його до свого дому, де є справжній спокій і любов.
Про свою мотивацію каже:
— Якось я почув одну пісню де були слова: «Що ти скажеш своїм дітям — де ти був під час війни?» І це мене визначило. Я тут.
Для тих, хто в тилу, має просте побажання:
— Молитися. І виховувати відповідальність нащадків — перед Богом, родиною, народом.
Слава Україні! Героям слава!
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
