Сьогодні Олексій Михайлов, боєць 3 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр (на фото поруч зі мною) отримав звання Героя України, вже є указ на сайті Президента України. Сталося це через вісім днів після публікації на «Українській правді» про Олексія. Той випадок (на жаль, рідкісний), коли медіа дійсно мають ефект.
37-річний Олексій (позивний Ботанік) – командир гірсько-штурмової роти, він із Луганщини – тої частини, що окупована ще в 2014 році. До війни цивільна людина: закінчив біологічний факультет Харківського національного університету ім. Каразіна, там же після військової кафедри отримав звання офіцера запасу, а далі одружився й переїхав із дружиною на Черкащину. Працював у центрі зайнятості, курирував у тому числі питання рекрутингу для ЗСУ, тому періодично спілкувався з військкоматом.
Ця карма врешті-решт наздогнала його самого: в кінці 2020-го ТЦК-шники запросили Олексія на каву, щоб «обговорити певні робочі питання» і вручили повістку на півторарічну службу як офіцера запасу.
Олексій не намагався відкосити, хоча в той час це можна було зробити без особливих проблем. А пішов служити в 128 ОГШБр. «Я вирішив закрити це питання – не ховатися, а відслужити 18 місяців, повернутися додому й спокійно дивитися людям в очі…» Призов мав закінчитися в червні 2022-го, але в лютому почалася повномасштабка…
А тепер, чому він отримав Героя України.
Олексій пробув на бойових позиціях безперервно 343 дні – зайшов 1 квітня 2025-го, а вийшов 8 березня 2026-го. На сьогодні це найдовший бойовий вихід «на нуль» для офіцера ЗСУ.
Як командир роти він не зобов’язаний так довго бути на передовій, адже крім бойової в нього купа й іншої роботи. Решта бійців його підрозділу – солдати й сержанти – були на «нулі» 3, 4, 5, дехто й 6 місяців, і це теж дуже довго. А командир пробув найдовше – майже рік. За весь цей час на позиціях були періоди затишшя, а було й дуже гаряче. Кілька разів російські штурмовики під час атак навіть застрибували в наші траншеї, але їх усіх знищили…
За минулий тиждень на основі публікації на «Українській правді» про Олексія написали дуже багато медіа – не тільки українських, але й впливових світових, серед яких американська CNN та британський The Economist. І я не можу не вказати на різницю в подачі цих матеріалів. Практично всі українські ЗМІ героїзують Олексія (що цілком справедливо), але не вказують на першопричину таких неприродньо довгих бойових виходів. Хоча ця першопричина чітко вказана в статті на «Українській правді» – гострий дефіцит людей у піхотних підрозділах. Іноземні медіа про це говорять, і так і має бути.
Тому ще раз: ця ситуація неправильна й ненормальна. Вона не має бути такою в принципі, насамперед через те, що надто довге перебування на «нулі» знижує ефективність бійців, сильно б’є по здоров’ю й може погано закінчитися як для них, так і для лінії фронту. У роті Олексія двоє бійців вікової категорії 50+ померли (а не загинули) через проблеми з серцем, зумовлені надмірним виснаженням. Один прямо на позиції, коли приліг відпочити після чергування на спостережному пункті, а другий через кілька годин після виходу з позицій у фронтове село. Це маленька ілюстрація, через що доводиться проходити нашим бійцям, щоб утримати лінію фронту…
Утім, є все-таки в цій історії й позитив – Олексій Михайлов заслужено отримав Героя.
До речі, крім нього ще четверо бійців нашої бригади стали Героями України після моїх публікацій на «Українській правді». Усі, на жаль, посмертно. Це Вадим Одуд, командир 15 ОГШБ, Віталік Невінський, командир роти 1 ГШБ, Дмитро Гранчар, командир танка танкового батальйону, Володимир Лободюк, командир мінометної батареї 2 ГШБ. Я знав їх усіх особисто…
І є ще багато хлопців, котрі так само заслуговують звання Героя України, на жаль, посмертно…
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
