Володимир Сенько родом із Закарпаття. Він став прикордонником у 18 років.
У 2020 році підписав контракт і розпочав свій професійний шлях у лавах Мукачівського прикордонного загону. Тоді для молодого хлопця все було новим і цікавим: однострій, обов’язки, колектив. Було завзяття, були плани на майбутнє життя та кар’єрне зростання. Але минуло два роки, і повномасштабне вторгнення в Україну російських окупантів змінило все.
«До того ми не вірили, що війна почнеться, навіть коли росіяни проводили навчання в Білорусі і про загрозу вторгнення говорили доволі багато. Я думав, що це все показуха, пусті погрози, і на тому все завершиться».
Проте сталося не так…
На початку повномасштабного вторгнення в Мукачівському прикордонному загоні був сформований підрозділ, який першим їхав на схід країни для відсічі збройної агресії. Володимир виявив бажання їхати у складі цього підрозділу, адже у ньому було багато тих, хто вже стали не просто колегами, а справжніми друзями. Тоді прикордоннику відмовили. Проте наполегливість та палке бажання нищити окупанта взяли верх, і вже за місяць військовослужбовець потрапив на Луганщину.
Сіверськ, Чернещина, Курдюмівка, Воронове – географія боїв, через які довелося пройти молодому бійцю до поранення.
Фронт тоді змінювався стрімко. Вже за кілька тижнів після прибуття у підрозділ опинився під інтенсивними обстрілами.
«До обіду по нас летіло все, що було у ворогів, потім, як за розкладом, починалися штурми, які доводилося відбивати».
«Страх, звісно, був. Ще й який. Подолати його допомагала віра в Бога та щира молитва», – згадує прикордонник. Любов до Бога йому прищепили батьки та дідусь із бабусею. Ще в дитинстві він був послушником при сільській церкві.
«Я бачив, що Бог дуже допомагає не лише мені, а й моїм побратимам. Тому молився за нас усіх. Мій друг казав: «Вова, я хоч і не вірю в Бога, і нема сенсу мені молитися, бо Він мене не почує, але я бачу, як щиро віриш ти, і щиро вірю – Він чує тебе та постійно береже. Тому помолися й за мене».
Такі прохання завжди надихали бійця та укріплювали у вірі. Він згадує випадок, який називає знаменням.
«Майже після кожного обстрілу я ходив на сусідню позицію до свого товариша, щоб дізнатися, чи все нормально, чи не треба допомогти, підтримати. В умовах війни важливо мати поруч людину, з якою ти «на одній хвилі»: ми обговорювали різні теми, ділилися смаколиками, отриманими з дому, допомагали один одному щось полагодити, замаскувати тощо. Якось після потужного артилерійського обстрілу уламками було посічено все довкола. Одне з дерев, зламане вибухом, склалося у чітку форму хреста. «Я тоді сказав: ми всі вийдемо звідси живими. Так і сталося».
Війна – це не лише бої. Це ще й обов’язок перед тими, хто не повернувся з поля бою. Володимир неодноразово брав участь в евакуації тіл загиблих побратимів, розуміючи, наскільки важливо для їхніх родин належно попрощатися з ними. Часто тіла полеглих воїнів доводилося довго викопувати з-під товстого шару ґрунту та багнюки.
Під час однієї з таких евакуацій, яка відбувалася у темний час доби, прикордонник підірвався на протипіхотній міні.
«Удар був різкий. Дезорієнтація, біль. Спочатку я дуже кричав, але, згадавши, що ворог зовсім поруч, сильно закусив зубами брудну, повністю у багнюці рукавицю, щоб не видати позицію. Побратими наклали мені на ногу турнікет і доставили у стабпункт. Тоді я думав, що залишуся без кінцівки і дуже боявся, щоб хлопці, які мене несли, не натрапили на ще одну міну».
На щастя, лікарям вдалося зберегти ногу, фактично створивши її заново з дрібних уламків кісток. Після тривалого лікування і реабілітації Володимир повернувся до служби в Мукачівський прикордонний загін.
Сьогодні Володимир Сенько продовжує службу, здобуває вищу освіту і мріє стати офіцером. Він запевняє, що йому подобається служба, він бачить для себе перспективи в майбутньому і добре усвідомлює, які завдання та складнощі стоять на цьому шляху. Прикордонник переконаний, що після завершення війни саме ветерани, які повернуться з фронту, стануть рушійною силою для відбудови та відновлення України.
«Країну має змінювати молодь. Нашому поколінню випав такий досвід, якого в інший час не отримаєш за все життя. Ветерани війни чітко усвідомлюють проблеми, на які варто впливати без зволікань».
Окремим етапом фізичного та емоційного відновлення прикордонника стало знайомство з ветеранською спільнотою.
За порадою свого бойового друга, також прикордонника – Ореста Смолара, Володимир прийшов у «Ветеранський Хаб» поспілкуватися з хлопцями, які теж пройшли через поранення і тепер займаються спортом. Так Володя опинився в команді «Гладіатор». Те, що починалося як реабілітація, швидко переросло в захоплення – сьогодні він уже має перші перемоги у кількох дисциплінах.
Проте для нього справа не лише в спорті та медалях. Головна мотивація – у причетності до спільноти людей, які добре розуміють одне одного, намагаються бути опорою для тих, хто проходить складний шлях повернення до цивільного життя, допомагаючи їм знову повірити у власні сили та адаптуватися в сучасних реаліях.
Світогляд Володимира остаточно сформувався під час участі у бойових діях: «Війна не зробила мене жорстокішим, навпаки – я став набагато добрішим до людей, ніж був раніше. Тепер мені важко пройти повз того, хто потребує допомоги. Я почав надзвичайно цінувати життя: і своє, і чуже. Ще я усвідомив, що справжні цінності не в грошах. Вони – у щирості, в нових враженнях, в добрих справах, в допомозі іншим, в подорожах. Треба робити більше добра, адже зла у світі і без того забагато».
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
