У жовтні 1944 р. радянські війська зайняли Закарпаття. Розпочався процес оформлення поступового включення краю до УРСР та СРСР. Для українців, які складали і складають абсолютну більшість населення Закарпаття, включення до номінально Української держави (УРСР мала статус держави і стала співзасновницею ООН) мало великі наслідки. З одного боку, нарешті сповнилися їхні сподівання жити у власній країні. З іншого боку, промоторами цього приєднання стали місцеві комуністи під керівництвом КПРС і всієї державної машини СРСР.
В силу тоталітарної природи того режиму включення Закарпаття до УРСР супроводжувалося радянізацією – насильними перетвореннями, що включали становлення однопартійної влади, націоналізацію, індустріалізацію, колективізацію, масові репресії. Жертвами репресій комуністичної системи стали як національні, так і політичні, економічні, суспільні й релігійні спільноти, найбільшою з яких, як і загалом в Західній Україні, стала Греко-Католицька Церква (далі ГКЦ).
Переслідуючи ГКЦ, комуністична влада ставила перед собою атеїстичну мету боротьби з Церквою, але оскільки подолати релігійне і церковне життя вона була не в змозі, то прагнула хоча б поставити його під свій контроль. Інструментом цього в руках режиму була РПЦ, якою Компартія фактично керувала через численних агентів і державні контрольні структури. Відтак очікуваним кроком режиму стало намагання перевести і православних Закарпаття, і греко-католиків до юрисдикції Московського патріархату.
Після арешту 19 червня 1946 р. пароха с. Білки біля Імстичівського монастиря о. Івана Поповича єпископ Ромжа призначив туди близького до василіян (згідно з джерельними повідомленнями часів підпілля – василіянина) о. Петра Ороса, а в сусіднє с. Великі Ком’яти – василіянина о. Діонізія Дребітка. Після закриття Малоберезнянського монастиря у 1948 р. там почав служити і місцевий уродженець о. Микола (Василь) Шепа. Своєю чергою о. Орос не обмежився виключно служінням в Білках, а ходив до вірних по околицях у супроводі інших священників, в тому числі василіян. Як звітував 30 червня 1949 р. начальник Управління МГБ по Закарпатській області полковник Чернецький з Ужгорода начальнику Відділу «О» МГБ УРСР полковнику Леонідові Готовцеву,
«[…] Орос Петр Иванович и иеромонах Краснобродский, посещая села, ходят по домам верующих – униатов, и призывают их не посещать православную Церковь, мотивируя тем, что это большой грех и что “святые тайны” православной веры не действительные. Причем Орос ходит лишь в одной обутой ноге, заявляя, что до такого нищенского состояния жизни он дошел из-за православных, возводя клевету на православие».
Коли 29 січня 1951 р. о. Дребітка з с. Великі Ком’яти арештували, то о. Орос почав обслуговувати й це село. Після Літургії там о. Ороса вбив міліціонер 27 серпня 1953 р. Як 7 червня 1955 р. доповів керівництву в Москві начальник управління КГБ в Красноярському краї Олександр Воронін, агент КГБ «Макар», побувавши на Закарпатті, доносив слова василіянина Христофора (Михайла) Марґітича, що Петро Орос був підпільним ченцем
Станом на червень 1949 року діючим на Закарпатті лишився тільки Імстичівський монастир. Коли 35 закарпатських священиків, які перейшли на православ’я, 28 червня 1949 р. проголосили про скасування Ужгородської унії 1646 р. і «возз’єднання» греко-католиків Закарпаття з РПЦ, то ченці в Імстичеві не визнали цього акту. Уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР по УРСР Павло Ходченко відреагував на позицію василіян у звичному для радянських функціонерів стилі:
«Виявляється, що це єдине місце в Закарпатській області, де ще є монахи-уніати. Але що це за монахи! У мене склалося тверде переконання, що це скупчення українських буржуазних націоналістів і при тому не без того, щоб вони не мали певних зв’язків з бандерівцями, які просочуються сюди з суміжних західних областей».
Комуністична влада планувала насильно переселити монахів з Імстичева до єдиного тоді ще діючого Гошівського василіянського монастиря у Львівській області. Втім, на відповідне звернення уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РМ СРСР по Закарпатській області Михайла Распутька республіканський уповноважений Петро Вільховий 12 вересня 1949 р. відписав, що це зробити неможливо, бо Гошівський монастир також закривають. Вільховий пропонував розселити непокірних василіян у покинутих будинках гірського Тячівського р-ну [Там само]. 17 вересня 1949 р. виконком Закарпатської обласної ради прийняв постанову про конфіскацію монастиря у василіян і передачу його РПЦ, але у підсумку і від цього відмовилися.
9 квітня 1950 р., тобто на Великдень, Імстичівський монастир офіційно ліквідували. Співробітники КГБ сфабрикували справу про те, що монахи начебто гнали і продавали самогонку, отримуючи таким чином «нетрудові доходи». Агент на прізвище Побойня, який і до дня арешту був частим гостем в обителі (вочевидь, курував справу монахів і напрацьовував на них «компромат»), прийшов до монастиря і попросив в ігумена о. Івана Сідея пляшку горілки, нібито для себе. Коли чернець приніс її, агент пішов. Але того ж дня приїхали інші й заарештували ігумена о. Йосифа Сідея та братів Сильвестра Бішо і Юліана Миговича нібито за самогоноваріння. Як виправдовувався вказаний Побойня, він зробив монахам ліпше, бо їм дали по два роки, а могли засудити до 25. Тоді ж заарештували о. Костянтина Голиша, якому теж пропонували перейти на православ’я, а він відмовився зі словами: «Я не на то служив у монастирі, щоб зрадити Бога. Я готов на смерть». Дещо раніше був заарештований брат Пантелеймон (Петро) Сегеді. Іншим братам-помічникам запропонували розійтися по домівках, що вони й зробили з благословення протоігумена провінції.
З матеріалів Володимира Мороза, наукового співробітника Інституту історії Церкви УКУ
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
