Війна має властивість перетворювати звичні речі на символи. Для Олега Соколовського, чоловіка із містечка Сокаль на Львівщині, таким символом колись була бруківка. Він клав її роками, вимірюючи стійкість міських вулиць власною витривалістю. Сьогодні його руки тримають не камінь, а снаряди гаубиці, а замість рівних ліній тротуарів перед очима — посічені артилерією горизонти Запоріжжя та Чернігівщини.
У Держприкордонслужбі Олег Соколовський з 2024-го, також за його плечима кілька років у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади: правий берег Дніпра на Херсонщині, Кривий Ріг і виснажливе протистояння на Запорізькому фронті. Після короткої перерви він знову в строю, тепер уже в 11-му Краматорському прикордонному загоні. Його шлях — це не парадний епос, а чесна розмова про втому, логістику та «біополе» української землі, яку він мріє показати дітям із вікна власного мікроавтобуса.
У 49 років війна відчувається інакше. Це не романтичний порив, а щоденний іспит для організму, який почав зношуватися ще задовго до першого пострілу. Олег відверто каже: «Ми до старості йдемо, не до молодості». Його нинішня операція на колінному суглобі та тривала реабілітація — це борг, який тіло стягує за роки важкої праці в цивільному житті та в армії.
Коли ти все дитинство і молодість працював фізично, бруківка, яку ти клав, стає твоєю силою і твоєю ж слабкістю. На фронті така «загартованість» дозволяє давати фору тридцятирічним, але кожна стара травма під вагою бронежилета нагадує про себе з подвоєною силою. Стійкість армії тримається на людях, які навчилися переступати через цей біль, бо знають: досвід часто важить більше, ніж м’язи.
«Сучасна війна — це прірва між «тоді» і «зараз»,— каже Олег, згадуючи часи в 128-й бригаді, коли небо ще не було настільки «тісним» від дронів. У Кам’янському, сидячи в розвідці з камерами, він відстежував нічне пересування ворожої техніки та передавав координати. Тоді це здавалося вершиною технологій. Сьогодні ж дрон — це не просто розвідник, це особистий наглядач.
Він згадує випадок на Чернігівщині, на самому кордоні. Рутинне завдання — почистити міномет. Раптовий звук «ока» над головою, БПЛА атакував дах їхньої позиції. Металевий брязкіт, секундне заціпеніння. ««Добре, що він був один. Якби було два — ми б вискочили під удар другого», — спокійно резюмує Олег. Цей досвід навчив його динаміці напруги: на цій війні немає тилу, є лише зони різного ступеня небезпеки.
Для людини, яка звикла будувати, порядок має першочергове значення. Олег переконаний: героїзм без логістики — це шлях у безвихідь. Успіх на позиції на 90% залежить від того, наскільки продуманий план «Б».
Зв’язок, злагодження, щоб не вдарити по своїх, і шляхи підвозу — це те, що дозволяє виводити людей навіть з оточення. «Коли людей посилають, а потім думають про логістику — це лотерея», — каже він. Для нього війна — це передусім складна інженерна конструкція, де провізія та боєкомплект є такими ж важливими елементами, як і влучність гаубиці.
Найдивовижніша трансформація Олега — це його перетворення на майбутнього історика-провідника. Він згадує Гуляйпільщину як батьківщину Махна, знає дати заснування рідного міста і щиро захоплюється місцями сили, про які більшість українців лише чули.
Його мрія — після перемоги купити мікроавтобус і возити дітей на екскурсії Україною. На прекрасну Франківщину, до замків Закарпаття, на Хортицю або до містичного «Кам’яного села» на Житомирщині. Він згадує про величезні валуни, що, за оцінками дослідників, старіші за єгипетські піраміди, і про особливу енергетику, за якою туди приїжджають навіть відомі люди.
«Треба навчити дітей з самого малку любити Україну і показувати їм, що вдома краще», — у цих словах артилериста більше сенсу, ніж у десятках патріотичних гасел. Це війна за те, щоб наступне покоління не шукало кращої долі за кордоном, а знало ціну власної землі.
Зараз Олег, який є батьком чотирьох дітей, проходить реабілітацію. Він готується знову одягнути бронежилет і вирушити на Харківщину.
Перемога для нього — це не просто припинення вогню. Це момент, коли він зможе нарешті змінити камуфляж на цивільний одяг, сісти за кермо свого нового омріяного авто і поїхати дорогами, які він колись боронив.
Бо зрештою, ми воюємо не лише за кордони, а за право повернутися до своїх простих, але таких важливих людських мрій. І в кожного з нас має бути своє «місце сили», куди ми обов’язково поїдемо після останнього пострілу.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
