Середню освіту здобув в Ужгороді в СШ №1 (1949-1950 р.р). Ще з юних років приймав участь у регіональних, республіканських, всесоюзних конкурсах з радіотехніки.
В 1951 році поступив на фізико-математичний факультет, відділення фізики. Протягом навчального року усвідомив, що це не те, що «душа і серце бажає». Крім того, ще й отримав важку травму ока у грі – футбол. Все це відклало ідею навчання у вузі.
Трудову діяльність розпочав у відділі радіозв’язку радіооператором на залізниці, вів гурток радіолюбителів у Палаці піонерів. В контексті здобуття вищої освіти, обрав навчався на заочному відділенні Всесоюзного політехнічного інституту по спеціальності «Радіотехніка» (Москва), який успішно закінчив у 1963 році. Після закінчення інституту розпочав свою професійну діяльність з посади інженера, а потім головного інженера, заступника директора Закарпатської лабораторії державного нагляду за стандартами та вимірювальною технікою (до 1974 року). З 1974 по 1991 р.р. - начальник Закарпатського відділення Всесоюзного науково-дослідного інституту метрології вимірювальних та керуючих систем. В цей проміжок часу (1980 році), захистив дисертацію на тему «Дослідження та розробка методів та засобів підвищення ефективності технічного контролю радіоелектронних приладів». В результаті здобув науковий ступінь кандидата технічних наук. Після розпаду Радянського Союзу очолював Закарпатське відділення Державного науково-дослідного інституту метрології вимірювальних та керуючих систем «Система» (1991-2002 р.р). З 2002 року життя працював на посадах: спочатку доцента на загально технічному факультеті (за сумісництвом), а з 2005 року - на посаді професора кафедри економіки, менеджменту та маркетингу економічного факультету УжНУ (до 2009 р.), читав курс «Основи метрології, стандартизації та контролю якості».
Іван Іванович Дудич діловитий, постійно у русі й пошуках досягнення мети був наділений характерними рисами : професіонал високого рівня, широкий кругозір, креативний, толерантний до навколишніх, добрий, але по справедливому строгий, вимогливий до себе і в такій же мірі до оточуючих, готовий подати руку допомоги, життєрадісний. Щоб представити особистість Івана Івановича Дудича , слід згадати окремі епізоди його життя.
Вперше я зустрів Івана в далекому 1952 році. Я навчався у 10 му класі й був резервним воротарем футбольної команди селища (нині міста) Іршава. Іван на той час був відомим футбольним бомбардиром на всю округу селища Чинадієва. Як футболіст він виглядав кремезної статури, невисокого зросту, технічний з добре поставленим ударом по м’ячу з середніх та дальніх відстаней до воріт противника. Гра між нашими командами відбулася на спортивній арені селища Чинадієва. За перші 30 хвилин гри Іван наніс понад 10 ти ударів м’ячом по моїм воротам. Мені вдавалося ефектно ловити або відбивати м’яча в аут. Я, можливо усміхався, а його це дратувало. Публіка почала нервувати та вигукувати якісь слова в тому числі образливі для Івана. Він не витримав і побіг до бокової лінії, розмітки футбольного поля. Розвів руками та прокричав на всю арену: «Що я можу зробити, якщо на воротах стоїть такий «піжон»?». На перерві між таймами, Іван (старший на три роки від мене) потиснув мою руку і винувато промовив: «Ти не ображайся на мене». Я був здивований і не більше. Насправді Іван проявив толерантність і рівень вихованості у юнацькі роки. У старшому віці в колі друзів, любив у моїй присутності розповідати про історію з воротарем – «піжоном», який знущався з нього.
Коли Дудич І.І. обіймав керівні посади, він був членом асоціації керівників підприємств (Ужгород прилад, Ужгородський механічний завод, Турбогаз та ін.). Він брав участь у відповідних нарадах де вирішувалися не тільки проблеми виробництва, а й питання вдосконалення освіти, медицини, і навіть культури. До нього зверталися за консультаціями, надання допомоги. При потребі, він міг добратися до чиновника будь-якого рангу, аж до секретарів обкому КПУ… Був і кумедний випадок. Керівник ЖЕКу подав скаргу на ім’я голови міської Ради, що, мовляв, «фірма Дудича» відмовляє ремонтувати вуличні годинники. Дудича І.І. викликали на «килим». Там з на пів слова зрозуміли, що відбулася помилка. Перед Іваном Івановичем попросили вибачення належним чином. Але йому цього було мало. Адже не відомо, коли запрацюють вуличні годинники, що потрібні людям. На другий день він знайшов двох майстрів годинникарів і відвіз в ЖЕК на переговори. Вийшов тільки після того, як був переконаний, що годинники будуть відремонтовані.
З роками у Дудича І.І. виробилася цікава звичка. З метою розширення свого кругозору він любив проводити тривалі цілеспрямовані за змістом бесіди з заздалегідь обраним співрозмовником… В 1980 році на фізичному факультеті працювала навчально-методична комісія Міністерства освіти Радянського Союзу з метою створення нової програми з курсу «Основи радіоелектроніки». Дізнавшись, що я став одним зі співавторів програми для фізичних факультетів відповідних вузів Радянського Союзу, Іван Дудич попросив мене познайомити його з головою комісії, доктором фізико-математичних наук, професором Шушкевичем С.С. з Білоруського університету. Між ними відбулася зустріч. Вона принесла взаємне задоволення. Іван Іванович був вражений глибиною за змістом думок Шушкевича С.С. Хто тоді міг додуматися, що цей моложавий професор з Мінська стане першим Президентом Білорусії.
Івана Іванович своєчасно долучився до викладацької роботи у вузі. Він достеменно володів літературною українською мовою. Всі види занять проводив на високому науково методичному рівні. Його манери на лекціях (безшумне переміщення, повільна жестикуляція рук, інтонація) сприяли засвоєнню програмового матеріалу дисциплін. Він користувався винятковим авторитетом у студентів.
Незалежно один від одного ми з Дудичом Іваном стали членами Соболч-Сотмар-Берегського відділення АН Угорщини, а також членами об’єднання зарубіжних професорів при Президіях АН Угорщини. В 90-х роках ми запрошувалися на підсумкові засідання цього відділення, під керівництвом академіка АН Угорщини, Мігеля Кечкеша. Засідання відбувалося щороку у вересні останньої суботи у м.Ніредьгазо. В програму зборів входила і мультидисциплінарна наукова конференція. В 2001 році
М. Кечкеш вирішив провести виїзне засідання відділення в Румунії на базі Північного університету м. Бая-Маре. Як правило, на завершення наради відділення відбувався прийом академіка М.Кечкеша. На цьому заході за одним столом ми сиділи з Отто Шпеником як представники окремих напрямків фізичних наук, Іван Дудич – єдиний представник технічних наук, а також Анатолій Потапчук, вперше запрошений представляти медичні науки. Іван Іванович Дудич підказав, що є можливість привітати М. Кечкеша з нагоди 70 ти річчя (яке відбулося раніше). Ми п’ятеро закарпатських "бетяр" без погодження вийшли на сцену. Іван Іванович швиденько попросив у музикантів акордеон. Ми повернулися лицем до М.Кечкеша, який сидів неподалік, вкрай здивований, і почали співати привітальну «Многая і благая літа». Залом опанувала мертва тиша. Коли закінчили співати, зірвався шквал оплесків. Аплодували стоячи, в тому числі й закордонні гості. Зворушений академік М.Кечкеш потиснув нам по черзі руки й звернувся до присутніх: «Я знаю, що закарпатці співучий народ, але що їх вчені настільки володіють хоровим співом, я дізнався вперше». Іван Іванович не тільки добре грав на акордеоні, але й співав гарно, голосом тенора, наближеного до баритона.
Тривалість творчої діяльності Дудича І.І. співпала зі знаменним досягненням науково-технічного прогресу – переходу від лампової електроніки до напівпровідникової. Замість двоелектродної радіолампи використовували мініатюрний напівпровідниковий діод, замість триелектродної лампи – тріод, мініатюрний напівпровідниковий транзистор, і т.д. Саме після цього випускалися малогабаритні радіоприймачі, так званні транзисторні. І.Дудич зреагував своєчасно. З під його пера вийшли чисельні навчально-методичні розробки, посібники, науково-популярні книжки, то що. Наукові кола високо оцінили публікації. Ректор В.Г Шульга (1977-1980рр) , спеціаліст в галузі радіофізики розповідав, що в особистій переорієнтації з лампової електроніки на напівпровідникову використав, зокрема відповідні публікації Дудича І.І.
Підсумкова наукова продукція Івана Івановича вражає. Він є автором близько 200 наукових публікацій, понад 20 книжок та брошур, 50 захисних документів на винаходи, як наслідок здобув звання «Заслужений винахідник…». Заснував видання науково-технічного збірника НТТ «Проблеми економічного та соціального розвитку регіону», в якому понад 30 років мали можливість друкувати результати досліджень науковці краю.
Час минав, а важка хвороба почала точити здоров’я мого товариша. 10 жовтня 2009 року Іван Іванович Дудич пішов з наземного життя. Пішов з життя великий трудолюб, талановита доброї душі Людина.
Винятково скромною в побуті, Іван Іванович з дружиною Едітою прожили у взаєморозумінні та злагоді щасливе життя. Виховали двох донечок, що здобули вищу освіту. Старша, Едіта - стала економістом, а молодша , Маріанна - фізиком.
Світла пам'ять про Івана Івановича залишиться назавжди в наших серцях – рідних, близьких, друзів, колег.
Людвик Шимон,
Доктор фізико-математичних наук, професор,
Заслужений працівник народної освіти УРСР,
Відмінник освіти України,
лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки,
академік ВШУ,
Соросівський професор.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
