Він говорить про пережите спокійно, без надриву й гучних слів. Слухаючи старшого сержанта Віталія Божка, мимоволі замислюєшся: як людина, яка пройшла через фронтове пекло, може розповідати про війну так виважено і тверезо? У його голосі немає ані бажання виглядати героєм, ані спроб прикрасити дійсність. Лише спокійна впевненість, внутрішня стійкість і чесність.
До лав Державної прикордонної служби України Віталій прийшов у вісімнадцять років, як то кажуть, «на характері». Шлях до омріяної служби виявився непростим: двічі він не проходив військово-лікарську комісію через стан здоров'я. Проте відступати не збирався. Зробив операцію, відновився і зрештою досяг свого. За місяць до початку повномасштабного вторгнення хлопець уклав контракт та розпочав службу в Мукачівському прикордонному загоні.
Перший бойовий досвід здобував як сапер на кордоні з білоруссю. Вісім військовослужбовців його підрозділу за два місяці виконали обсяг робіт, який значно перевищував звичні нормативи. Розповідаючи про це, Віталій не акцентує увагу на власних заслугах, просто радіє тому, що їхній колектив впорався із завданням, яке для більшості було абсолютно новим. З тих пір за Віталієм закріпився позивний "Живчик".
Бойове хрещення старший сержант Божок пройшов у Вовчанську. Першим завданням прикордонника було супроводити групу на позицію та доставити боєкомплект і засоби зв'язку. Подолати уночі відстань у шість кілометрів невідомою місцевістю здавалося йому тоді нереальним. Але завдання було виконане. Щоправда, повернутися на опорний пункт одразу не вдалося. Замість кількох годин, Віталій залишився на позиції на дев'ять днів.
Напівзруйнована багатоповерхівка на околиці міста – найскладніша позиція. Постійні штурми, безперервне дзижчання ворожих дронів, мінометні обстріли та удари авіабомбами. Поруч - військовослужбовці інших підрозділів, з якими він раніше навіть не був знайомий. Спочатку все це тиснуло. Та часу на сумніви не було. У бойових умовах якісна комунікація, взаєморозуміння та довіра стають базовим механізмом виживання.
У якийсь момент Віталію довелося взяти управління боєм на себе. «Я підказував, куди дивитися і що робити. При потребі давав чітку команду, коли відкривати вогонь, коли гранату з вікна викидати, куди ховатися. Було дуже важко, часом з’являлося почуття безвиході, але у нас вийшло!». У скрутні моменти тішили знайомі голоси побратимів з рідного підрозділу, які лунали у рації.
«Коли виходив на зв'язок, чув своїх друзів – «Трубу», Ваню, Толіка. І душа раділа. Вони кричать: «Братан, красавчик, тримайся!» І ти одразу збираєшся. Розумієш, що свої поруч, що про тебе пам'ятають».
На позиціях не вистачало води. Щоб добути, бійці відкручували крани від батарей опалення й збирали вологу буквально по краплинах.
Війна швидко вчить людину пристосовуватися до обставин. На одній із позицій, яку утримував підрозділ Віталія, навколо будівлі та в підвалах лежали тіла ліквідованих окупантів. Спершу важкий трупний запах здавався нестерпним. З часом до різкого запаху мимоволі звикаєш. Та справжнє випробування чекало після виходу з позиції. Опинившись у безпечному місці, Віталій ніяк не міг позбутися відчуття, що той запах назавжди в'ївся в одяг, волосся і шкіру. Він ходив у душ по кілька разів на день, намагаючись змити із себе те, що насправді залишилося не на тілі, а в пам'яті.
На фронті надзвичайно важливо відчувати підтримку рідних. Один зі своїх днів народження Віталій зустрів у Серебрянському лісі. Через відсутність мобільного зв'язку його кохана придумала особливий подарунок – записала вітання від усіх близьких і передала файл через штаб підрозділу. Зв'язківці увімкнули запис просто в радіоефір. Після важкого бою Віталій почув голоси найдорожчих людей. Тоді він підніс телефон до рації й записав усе на диктофон.
Цей аудіозапис став одним із найдорожчих подарунків, з усіх, які він коли небудь отримував. Пізніше він ще не раз повертався до нього в особливо складні моменти.
Фотографію коханої Віталій незмінно носив у шоломі. У будь-яку мить він міг дістати її, бодай на кілька секунд зустрітися поглядом із рідними очима й подумки повернутися туди, де немає вибухів і війни. Ця маленька світлина була для нього більше, ніж просто спогад. Вона ставала світом серед фронтового мороку, зігрівала душу, додавала сил і нагадувала, заради кого потрібно вистояти.
Можливо, це й був його особистий оберіг.
Якось у бліндажі Віталій пожартував: «Якби мій янгол-охоронець умів говорити, він би мене вже давно послав подалі. Він робить роботу за трьох».
Сміялися всі. Але в кожному жарті справді є частка правди.
Повернутися до звичного життя після фронту допомогла реабілітація. Спорт, басейн, картинг, творчі заняття разом із побратимами дали можливість поступово переключитися й відновитися після пережитого.
Сьогодні старший сержант Божок продовжує службу в Мукачівському прикордонному загоні. Як інструктор він готує військовослужбовців до проходження базової загальновійськової підготовки. Тут теж потрібні його спокій, виваженість і відповідальність.
«За сім-десять днів нікого не можна навчити воювати. Але ми повинні дати міцну основу. Інженерна підготовка, топографія, тактична медицина. Пояснюємо, як працюють дрони, які бувають міни, знайомимо зі зброєю, вчимо правильно нею користуватися. Тактична медицина краще б ніколи нікому не знадобилася. Але якщо такий момент настане, а ти не знатимеш, що робити, наслідки можуть бути дуже сумними».
Розповідаючи про пережите, Віталій Божок не шукає співчуття чи визнання. Він добре знає справжню ціну війни. Це втрати, біль, виснаження і щоденна боротьба. У ній немає нічого романтичного.
Але, поки триває ця боротьба, потрібно залишатися людиною. Підтримувати своїх. Передавати досвід тим, хто прийде після тебе. І берегти те світло, яке допомагає вистояти навіть у найтемніші часи.
Долучайся до Мукачівського прикордонного загону.
м. Мукачево, вул. Недецеї, 45
Довідки за телефоном: +38 (066) 020-26-62
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
