Сергію 39 років, він із Кропивницького й служить кулеметником 3 гірсько-штурмового батальйону 128 ОГШБр із 2022-го. На початку повномасштабки сам пішов у військкомат і попросився в бойову частину. Восени 2022-го боєць пройшов із боями Херсонщину, взимку 2023-го відбивав штурми «вагнерів» на Донеччині, далі тримав оборону на Оріхівському напрямку в Запорізькій області. Він багато разів бачив ворога впритул, сам був під вогнем, отримав контузії…
– Дуже важко було на Соледарі – «вагнери» лізли звідусіль, і хоча це були колишні зеки, а не профі, вони продавлювали кількістю, – згадує Сергій. – Російське командування не зважало на втрати й відправляло своїх бійців наче на забій. Дуже тупо вони гинули…
Відколи батальйон перекинули на Запоріжжя, Сергій постійно виходив на бойові позиції – відбивав ворожі атаки, виживав під танковими обстрілами, ховався від російських дронів. Найдовший його безперервний вихід тривав 4 місяці. З самого початку війни Сергію щастило – він не мав жодного поранення, однак у кінці минулого тижня під час виконання бойового завдання підірвався на міні.
– Десь о 6-й ранку ми переміщувалися між посадками поблизу містечка на Оріхівському напрямку, і я підірвався – наступив на міну, яку не було видно в траві. Це була не звичайна протипіхотна «пелюстка», а щось потужніше. Хлопці накинули турнікет і віднесли мене на позицію, де стояли суміжники з розвідувального підрозділу. Там обробили рану й гарно замотали. Евакуацію довелося чекати до вечора, але це ще недовго, просто пощастило з «нельотною» погодою. Прибув НРК (наземний роботизований комплекс), я закутався в спальник, і ми рушили. НРК їде повільно, він легка ціль для російських дронів. Я знав це й весь час молився. І за ті кілька годин, що ми їхали, по мені не було жодного прильоту… НРК доїхав до більше-менш безпечної точки, туди залетів «Хаммер», а далі мене забрали наші водії. Це були Турбо й Довгий – вони теж служать із самого початку й добре знають свою роботу…
На жаль, праву ногу Сергія не вдалося врятувати, її ампутували вище коліна. Зараз боєць перебуває в лікарні – спочатку має пройти тривале лікування, а далі протезування.
– Чи не шкодую я зараз, після втрати ноги, що добровільно пішов у ЗСУ на початку війни? – повторює питання Сергій. – Це важке питання. З одного боку шкодую, бо бачу ставлення держави до бійців, які її захищають, воно не має бути таким. Але з іншого боку я знав, на що йду, не міг зробити по-іншому, тому не шкодую. Головне в цій ситуації те, що мене благополучно вивезли звідти. Я б сам однозначно не вибрався з таким пораненням, а по дорозі по нас могла вдарити ФПВ-шка. Але я вижив – ось, що має значення. А після лікування зможу повернутися до цивільного життя. Поставлю хороший протез і буду їздити на машині. Чому ні?..
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
