Коли штаб-сержант Микола Васильєв із позивним «Тихий» вирушав на фронт, його молодшій доньці Соломійці було лише чотири місяці. Коли повернувся – одинадцять. За цей час вона навчилася сидіти, зробила свої перші кроки, почала говорити. Усе це сталося без нього. Про це Микола говорить спокійно. Але в якийсь момент замовкає посеред речення і тихо додає: «Це не надолужити».
Він родом із Кривого Рогу. На Закарпаття потрапив ще під час строкової служби у 2017 році. Тут зустрів майбутню дружину, підписав контракт і вирішив залишитися. На початку повномасштабного вторгнення подружжя виховувало трьох доньок, тож закон давав йому право не йти на фронт. Та дивитися, як побратими один за одним вирушають на ротації, Микола не зміг.
«Так підказувала совість», – пояснює він своє рішення.
Про своїх доньок прикордонник розповідає з особливою теплотою.
Ксенія – найстарша. Врівноважена, розсудлива, дуже схожа на маму. Уже радиться з татом про школу, друзів і свої дитячі переживання.
Марічка – його маленька копія. Прокидається разом із батьком, першою повідомляє всі новини й не вміє тримати їх у секреті. Колись, коли була зовсім маленькою, називала татову професію по-своєму – «підкордонник».
Соломійка – наймолодша. Творча, емоційна, непередбачувана. Щодня вигадує щось нове і завжди щиро ділиться своїми почуттями.
Дружина згадує кумедну деталь. Марічка говорить діалектом Кривого Рогу. Попри те, що все життя прожила на Закарпатті та чує навколо зовсім іншу говірку, у її словах живе татова батьківщина. Вона була там лише раз, але настільки захоплюється батьком, що непомітно перейняла його інтонації та вислови.
На фронті він завжди мав при собі фотографії дівчат. Не десь у рюкзаку – при собі. І коли ставало зовсім важко, під час обстрілів, коли напруга зашкалювала і хлопці сиділи мовчки – він збирав їх у кружечок і показував. Казав: «Ось за що воюємо». Бійці дивилися на світлини, і той чорний відчай відпускав.
Дружина розповідає, що від донечок нічого не приховували. Дівчаткам пояснювали: тато захищає країну і насамперед їхнє майбутнє. Вони сумували, але розуміли. Часто записували короткі відео, щоб батько хоча б через екран телефона бачив, як вони ростуть.
Найважчим випробуванням стали сорок п'ять діб у Серебрянському лісі. Позиція поблизу Білогорівки, майже в оточенні, без можливості вийти та без зв'язку із зовнішнім світом.
Сорок п'ять днів дружина і доньки жили в невідомості.
Без дзвінків. Без повідомлень. Без звістки.
Тому перший телефонний дзвінок після виходу з позицій вони пам'ятають досі. У ту мить стало відомо найголовніше – він живий.
Коли після цієї ротації Микола повідомив, що автобус із прикордонниками вже наближається до Хуста, родина не змогла чекати вдома. Вони сіли в автомобіль і поїхали назустріч, аби побачити його хоча б на пів години раніше.
Війна залишила свій слід – поранення, інсульт і довгі місяці відновлення. Та найбільшою перемогою стало повернення не лише до служби, а й до звичайних сімейних буднів, яких так бракувало всі ці роки.
На думку Миколи, найважче у поєднанні військової служби та батьківства – зовсім не небезпека і не фізичне виснаження.
Найважче – це час. Той, який неможливо повернути. Перший крок. Перше слово. День народження, на якому тебе не було.
Прихід зі школи, коли є що розповісти, а тата нема.
«Мені шкода втратити кожну хвилину їхнього життя», – каже він, і в цій простій фразі більше болю, ніж у будь-якій розповіді про бої.
Свій іронічний позивний «Тихий» Микола отримав за здатність у критичну мить так гучно нагримати на підлеглих, що це не раз рятувало їм життя.
Але вдома, поряд з дружиною та трьома донечками, від суворого військового майже нічого не залишається. Щоправда, тиші в оселі і так майже не буває, хіба коли Соломійка спить в обід.
Зате тут є розмальовки, книжки перед сном, прохання покатати на плечах, нескінченні дитячі історії та щоденна боротьба за татову увагу.
Є ще й маленька сімейна таємниця – якщо мама щось заборонила, потрібно звернутися до тата. Дівчатка давно знають безвідмовний спосіб отримати бажане – обійняти, поцілувати в щоку і подивитися в очі.
«Вони татові квіточки», – усміхається Микола. «Як тут можна бути суворим?»
І справді, пояснення просте.
Попри війну, поранення, втому та роки розлуки, є те, що залишається незмінним – він безмежно любить своїх доньок. Для нього батьківство – це коли кожна пропущена хвилина болить, а кожна хвилина поруч стає безцінною.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
