В аеропорту в Польщі він щоразу проходив через рамку металодетектора під звуковий сигнал. Осколки в тілі нагадували про себе при кожній перевірці. Віталій показував довідку з перекладом – осколки в тілі, форма №5, завірена нотаріально.
Охорона вибачалася і тиснула руку. Капітан Віталій Корпанець, позивний «Мутний», летів на реабілітацію з частиною заліза в тілі. Решту лікарі так і не змогли дістати.
Службу він розпочав у 2018 році, а початок курсу молодого бійця збігся з його днем народження. Потім були майже чотири роки навчання в Національній академії Державної прикордонної служби України.
Це був перший випуск, який припав на повномасштабне вторгнення, тому навчання завершилося достроково. Навіть дипломи й лейтенантські погони курсанти отримували не в урочистій обстановці, як зазвичай, а в підвалі, адже неподалік лунали вибухи російських обстрілів. І вже за тиждень молодий офіцер вирушив до місця служби.
Позивний з'явився напередодні виїзду на схід. Віталій щойно перевівся в новий підрозділ і нікого ще не знав, коли заступник начальника відділу несподівано запитав:
– Який у тебе позивний? Десять хвилин подумати. Якщо не придумаєш – назвемо самі.
Нічого не спадало на думку.
– Та ти якийсь мутний, – усміхнувся офіцер, а потім додав: – До речі, а це чудовий позивний!
Так Віталій і став «Мутним». На позиціях побратими жартували, що позивний зовсім не відповідає його характеру, але він прижився.
Наприкінці 2023 року Віталій прибув до Луганського прикордонного загону, а вже за два тижні підрозділ вирушив на Донеччину. Йому був двадцять один рік. Молодий офіцер прийшов у підрозділ, де більшість військовослужбовців уже пройшли Бахмут, Кремінну та інші гарячі напрямки. Люди з двома-трьома пораненнями за плечима мали бойовий досвід, якого в нього ще не було. Для багатьох молодих командирів це могло стати пасткою, але Віталій обрав інший шлях.
«Я одразу відкинув своє офіцерське "я" на позиціях. Я розумів: переді мною стоять биті воїни. Моїм неформальним заступником став досвідчений боєць, у якого я не соромився вчитися. Ми працювали як один організм, бо на кону стояло життя підрозділу».
Авторитет він завоював не погонами, а готовністю слухати, радитися і разом із підлеглими проходити всі випробування – від звичайних чергувань до важких боїв.
Перший вихід запам'ятався одразу. Від точки висадки до позицій – п'ять кілометрів пішки. Перші кількасот метрів – і над головою засвистіли касетні боєприпаси. До позиції йшли під постійними обстрілами. Дорогою зупинилися біля підбитого «хамера», та ледве встигли відійти, як саме туди прилетіли дві міни. Назад уже евакуйовували двох поранених. Колона потрапила під кулеметний вогонь, одному з побратимів пробило рюкзак. Віталій виходив останнім.
У бліндажі рюкзаки шести бійців складали біля кулеметної бійниці. Одного разу туди прилетів снаряд. Знищило все: воду, їжу, павербанки, батареї для рацій. Здавалося, не залишилося нічого.
Та згодом, коли бійці розбирали уламки, надворі хтось покликав: – Чий чорний мілтеківський рюкзак? Це був наплічник Віталія. Усередині вціліли вервиця, молитовник і роздрукований 90-й псалом, який перед відправленням дала мама. «Псалом читав постійно. Мама казала, що він найбільше допомагає».
Саме на війні Віталій переконався, як випробування відкривають справжній характер людини. Один із його одногрупників в академії здавався безтурботним і легковажним, а на фронті проявив таку мужність, що став кавалером ордена «За мужність».
«Великі характери проявляються в часи великої проби. Війна не ламає людей – вона показує, хто є хто насправді» – запевняє капітан Корпанець.
Друге поранення він отримав під час нічного облаштування позицій. Прикордонники розтягували колючий дріт перед переднім краєм, щоб затримати можливий штурм. Віталій став біля кулеметного гнізда, яке, можливо, слугувало для ворога орієнтиром. Перший вибух із автоматичного гранатомета – і перед очима дим, у вухах дзвін. Спробував зробити крок, але впав, відчув тепло в нозі. Другий вибух приніс осколки вже в руку, зачепило й обличчя. Він встиг відповзти до окопної лінії, і наступні два постріли лягли саме туди, де він стояв кілька секунд тому.
Побратим затягнув його в укриття і перемотав рану. Через загрозу втрати ноги потрібно було накладати турнікет, але Віталій відмовився – розумів, що евакуація вдень неможлива, чекати доведеться до ночі, а це збільшувало ризик втрати кінцівки. Зателефонував побратимові, який саме лікувався після схожого поранення. Той пояснив, як правильно затампонувати рану й накласти пов'язку без турнікета. Було дуже боляче, але це допомогло дочекатися евакуації, яка почалася лише під ранок.
Та спочатку треба було пройти через заміновану ділянку. Віталій узяв звичайну мітлу для миття автомобілів із довгою ручкою й повільно вів її перед собою. Спочатку побратими сміялися. Замовкли, коли зайшли на стежку, всіяну мінами-«пелюстками». Мітла йшла попереду на кілька метрів: якщо зачепить міну – постраждає вона, а не людська нога. Згодом ця сама мітла замінила йому милицю.
Евакуаційний квадроцикл під'їхав уже під мінометним вогнем. Близький вибух пошкодив одразу два диски. Ледь від'їхали кілька десятків метрів – у місце посадки прилетіла міна. Обстріл посилювався, і один із вибухів перекинув машину. Віталій опинився на землі, притиснутий вагою.
– «Мутний», вставай! – почув він голос побратима.
Разом вони підняли машину і рушили далі. Та невдовзі заклинило кермо, квадроцикл врізався в посадку, і останні вісімсот метрів знову долали пішки. Віталій падав, просив залишити його, але побратим його не кинув.
Після евакуації були стабілізаційний пункт, шпиталь. Осколки діставали у три етапи, та частина так і залишилася в тілі. Коли до нього приїхали мама, сестра й дівчина, Віталій спочатку не хотів, щоб вони бачили його в такому стані. Згодом зрозумів, що насправді дуже чекав цієї зустрічі.
Сьогодні капітан Віталій Корпанець проходить службу в Мукачівському прикордонному загоні на посаді заступника начальника відділу з морально-психологічного забезпечення. Він планує залишатися в ДПСУ стільки, скільки буде потрібен країні.
А після війни у нього є мрія – повернутися в Карпати й створити невеликий готель із гірськолижним курортом. Віталій хоче, щоб туди приїздили насамперед військові, які пройшли фронт. Щоб відпочити, побути із сім'ями, наодинці зі своїми думками й просто відновитися після пережитого. Найважливіше, чого він навчився на цій війні – це довіряти іншим, і його майбутній готель має стати саме таким місцем довіри.
«Після війни багатьом із нас буде потрібне місце, де можна просто видихнути», – говорить прикордонник.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
