Саме так лейтенант Микола Лупан пояснює, що допомагало йому вистояти у найважчі моменти війни.
Сьогодні він служить старшим офіцером відділу соціального супроводу Чопського прикордонного загону. Допомагає родинам загиблих, безвісти зниклих і полонених військовослужбовців. Він добре розуміє, через що проходять ці родини, адже його власна сім'я також жила в очікуванні та невідомості.
Свій військовий шлях Микола розпочав у 2013 році зі строкової служби у 92-ій окремій механізованій бригаді. Уже навесні 2014 року був мобілізований до Державної прикордонної служби України та розпочав службу у відділі прикордонної служби «Ялта» на Донеччині.
Перший бойовий досвід отримав під час проведення антитерористичної операції. Каже, що війна завжди страшна, але найбільше в пам'яті залишаються бої в містах, де є цивільне населення.
Повномасштабне вторгнення він зустрів на Донеччині. Близько четвертої ранку пролунав дзвінок із повідомленням про перші ракетні удари. Згодом отримав наказ і висунувся до підрозділу у складі якого брав участь в обороні Маріуполя, а згодом і на «Азовсталі».
«Ми маємо захищати свою землю, свій народ і свої сім'ї», — каже Микола. Саме ця думка допомагала йому триматися під час оборони Маріуполя.
Серед багатьох подій війни одна закарбувалася в пам'яті назавжди.
Під час оборони Маріуполя прикордонники облаштовували оборонні позиції. У той момент до них підійшов місцевий житель, будинок якого був неподалік. Чоловік мовчки показав кімнату, де після ворожого обстрілу залишилися його загиблі дружина та донька. Того ж дня він узяв до рук зброю і разом із прикордонниками став на захист свого дому.
«Для військового це обов'язок. Але коли цивільна людина, яка щойно втратила найдорожчих, бере зброю, щоб захистити свій дім, — це справжня мужність», — говорить Микола.
19 травня 2022 року, після виходу українських захисників із території «Азовсталі», він потрапив у російський полон. Додому повернувся 8 лютого 2024 року під час обміну.
Про полон говорить небагато. Каже, найбільше допомагала підтримка побратимів. Вони ділилися один з одним усім, що мали, підтримували словом і не дозволяли втрачати віру. Саме підтримка побратимів, молитви і виготовлений власноруч хрестик допомогли вистояти.
Радість від повернення прийшла не одразу.
«Спочатку не було жодних емоцій. Лише через кілька днів прийшло усвідомлення, що я вдома. Поруч рідні, побратими, лікарі... Тоді й відчув справжню радість», — згадує офіцер.
Сьогодні Микола продовжує службу. Тепер його завдання — допомагати родинам військовослужбовців, які переживають найважчі випробування. Він знає, наскільки важливо бути поруч із людьми, які щодня чекають на звістку від своїх рідних.
Микола просить лише про одне: «Пам'ятайте не лише про тих, хто перебуває в полоні. Пам'ятайте про безвісти зниклих, про родини загиблих, про родини військовослужбовців і про всіх, хто сьогодні виконує свої завдання. У війську важлива кожна спеціальність».
На запитання, що б він сказав голосом тих, хто зараз перебуває у полоні або кого ще шукають, відповідає коротко:
«Пам'ятайте. Боріться. Шукайте».
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
