Серед уродженців Ужгорода було і є чимало талановитих людей, чия діяльність прославила їх і наше місто на всю Європу та світ. Особливе місце серед їх числа завжди займали митці та художники. І до 110-річчя від Дня народження, ми підготували невелику розповідь про Лілі Орсаг – одну з найвідоміших в Європі художниць сюрреалісток, що народилась саме в Ужгороді.
Справжнім ім'ям Лілі Орсаг було Лівія Єва Остеррайхер і народилася вона 8 серпня 1926 року в заможній єврейській родині. Її батько, Остерайхер Мано Міхай, був заможним торговцем. Родина мешкала в Ужгороді в будинку № 2 на набережній Рошковича, який зберігся до наших днів. Про її маму, Марковіц Аліс Марію, відомо небагато. Багато де згадується, що вона славилася своєю вродою. У двадцять один рік вона народила свою першу дитину — Лілі.
Шлюб її батьків, судячи з усього, був нещасливим і згодом завершився розлученням. Згодом дядько Лілі, Аладар Осстерайхер, який був духовним цілителем, захоплювався кабалою та окультними вченнями, пробудив у дівчинки ранній інтерес до містицизму, що супроводжував її протягом усього життя.
Незважаючи на відсутність емоційної та матеріальної підтримки з боку батьків, вона почала відвідувати уроки малювання, оплачуючи їх самостійно коштом випадкових підробітків. Її викладач малювання Міклош Розенберг (пізніше — Роберт) став одним із найближчих друзів, дружбу з яким вона зберегла на все життя.
«Якби мені випало загадати одне бажання, як це буває в казках, то я побажала б собі народитися італійською дитиною. Бо так, як тут батьки люблять своїх дітей, я ще ніде не бачила. Тут дитина — табу, святиня, недоторканна істота. Якби я не побачила цього на власні очі, то не повірила б. Я добре знаю, що жахливе дитинство переслідує мене все життя, і саме звідти походять усі мої невпевненість і страхи. Але як цьому можна зарадити? Постійно виникають речі, через які інші, мабуть, не тривожаться, а я — дуже. Це нестерпно, і для мене самої теж, не кажучи вже про інших, яким довелося б на це дивитися. Саме тому я відгороджуюся від людей, щоб вони цього не бачили, а коли почуваюся краще, лише тоді виходжу до людей», — писала Оршої Лілі у вересні 1968 року Роберту Міклошу під час свого навчального стажування в Римі.
Єдиною людиною, яка беззастережно підтримувала Лілі, була її обожнювана бабуся. Саме від неї дівчинка отримувала ту любов і турботу, яких їй бракувало від батьків. У 1937 році бабуся взяла Лілі із собою на відпочинок до Аббації. Саме під час цієї подорожі одинадцятирічна Лілі остаточно вирішила, що стане художницею.
Вона навчалася в ужгородській гімназії до 1941-го року (до речі, у гімназії малювання у неї викладав Адальберт Ерделі).
У роки війни її батьки, як євреї, ніяк не могли здобути документи про угорське громадянство, без яких важко було вести бізнес і почуватися безпечно у ті неспокійні дні. Якимось дивом Мано таки зумів для всієї сім'ї отримати документи, які називали “винятком”. Але навіть із цим документами Остеррайхерів навесні 1944-го забрали до гетто, розташованого на території цегляного заводу. Перебування Лілі на території ужгородського цегельного заводу було відносно недовгим, але залишило в душі 17-річної дівчини таку глибоку рану, що вона потім ще багато років не могла писати нічого, крім цегляних стін.
Одного дня їх посадили у вагони для худоби, що прямували до Освенцима: але завдяки їхнім документам вони змогли вийти з поїзда в Кошицях та втекти до Будапешта. Батько згодом повернувся до Ужгорода, але там його заарештувала вже радянська влада і згодом в 1950 році він помер у вязниці у Львові.
Родина, яка залишилася в Будапешті, після війни дуже важко виживала без глави сім'ї. Проте мрія Лілі здійснилася: у 1945 році вона вступила до Угорської академії образотворчих мистецтв.
Через три роки всі члени родини змінили прізвище. У 1950 році Лілі отримала диплом. Її наставниками були Іштван Сьоньї, Роберт Берень та Лайош Сентіваньї. Того ж року, 20 травня, вона вийшла заміж за дитячого лікаря та психолога Дьордя Майлата.
Подружжя не мало дітей. Лілі працювала невтомно, часто і вдень, і вночі, тому майже не займалася домашнім господарством. Її чоловік також багато працював і часто подорожував. Згодом вони віддалилися одне від одного й у 1968 році розлучилися.
Ніхто й ніколи не бачив, як Лілі пише свої картини. Вона багато працювала в Ляльковому театрі, тож щодня мусила ходити на службу. Прокидалася ще до світанку, щоб мати час для власної творчості, а після третьої години дня знову сідала перед полотнами й працювала при електричному світлі до пізньої ночі.
У листах до Міклоша Розенберга Лілі часто скаржилася, як болісно переживала періоди, коли не могла творити. Таких криз у її житті було чимало, але коли приходило натхнення, вона працювала майже безперервно.
Перші роки Оршаг Лілі писала картини потайки. Згодом полотна без рам, які вона ховала у шафі, почали з'являтися на людях. Спочатку художниця брала участь у колективних виставках, а в 1967 році в місті Секешфегервар відбулася її перша персональна виставка.
Також вона багато подорожувала. У Болгарії захоплювалася православними іконами, у Празі – старовинним єврейським кладовищем, у Парижі обходила всі художні галереї, у Тель-Авіві дуже успішно презентувала персональну виставку. А от в Ужгороді жодного разу після того трагічного дня, коли її вивезли звідти у товарному вагоні, не була.
Улюбленим художником Лілі був Макс Ернст, але великий вплив на неї також справили де Кіріко, Міро, Руссо та Шагал.
Лілі Орсаг зазвичай зараховують до художників-сюрреалістів, однак Ласло Фельдені у статті, опублікованій в газеті «Élet és Irodalom», писав про неї:
«Її картини, написані у 1950-х роках, називають сюрреалістичними. Вона й сама так їх означувала. Та насправді це — справжній реалізм. Йдеться про реальний процес самопізнання. Засобом цього стають стіни — головні герої її раннього живопису. Вони подібні до дзеркал; і справді, деякі її постаті, вдивляючись у стіну або притулившись до неї, ніби стоять перед дзеркалом.»
У другій половині 1960-х років розпочався так званий «період письма» у творчості Оршаг Лілі. На зображених на сіро-коричневих полотнах фрагментах стін з'являлися загадкові, ніби пошкоджені письмена. Часто це були літери івриту, але поряд із ними можна побачити єгипетські ієрогліфи, вірменські, коптські, перські та грецькі літери, а також ассирійський клинопис.
Підсумком її творчого шляху стала серія «Лабіринт», що складається із 48 полотен і була створена протягом останніх чотирьох років її життя.
«[...] Це мій лабіринт, я повинна пройти його до кінця, і проходжу його, малюючи. Це жахлива мука, але тут неможливо піти на компроміс. [...] Цей шлях потрібно пройти, і його брама зачиниться лише тоді, коли мене вже не буде», — писала Лілі.
Художниця глибоко захоплювалася нумерологією, кабалою та астрологією. Її сучасники згадували про надзвичайно яскраві містичні видіння. За переказами, у жовтні 1956 року вона навіть передбачила введення танків до Будапешта та майбутнє кровопролиття.
У червні 1978 року Оршаг Лілі нарешті отримала довгоочікувану світлу й простору квартиру-майстерню в Будайській фортеці. Проте вже в середині вересня вона не з'явилася на роботі. На четвертий день її колеги зламали двері квартири й знайшли художницю майже без свідомості. 15 вересня її доправили до лікарні, але 1 жовтня 1978 року її організм не витримав і вона помирає.
Її творчість заслуговує на пам'ять і уважне прочитання, адже за мовчазними стінами, лабіринтами й загадковими знаками прихований цілий світ людських переживань, пошуку себе та прагнення осягнути нерозгадані таємниці буття.
Джерела:
1. Both Gabi. Sebzett madárként élt Ország Lili, a falak és a labirintusok festője. WMN. 2024.
2. Lili Ország (1926-1978). Art by Women – Women in Arts. 2024
3. Літераті Т. Втрачений Ужгород: історія художниці Лілі Орсаг. ПроЗахід. 2017
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
