У 2014-му він поїхав на війну молодим офіцером і майже нічого не боявся. Тепер пояснює: не тому, що був особливо сміливим. Просто не розумів, чим усе це може закінчитися.
За десять років Володимир Брижак, позивний «Бармалей», пережив важке поранення і командував підрозділом зі 153 військовослужбовців. При цьому він досі легко усміхається і жартує.
Володимир родом із Кривого Рогу. Військовим вирішив стати ще після дев'ятого класу. Пішов до військового ліцею, потім вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України. Чотири роки навчався за напрямом охорони та захисту державного кордону, додатково опановував спеціальність офіцера-кінолога.
Після випуску у 2013 році потрапив до Кінологічного навчального центру. Викладав кінологію, працював із собаками різних напрямів – від розшуку людей до виявлення наркотиків та вибухових речовин. А вже наступного року одним із перших зголосився їхати на передову.
Підрозділ Володимира тримав оборону в районі Бірюкового, а згодом спільно з військовослужбовцями Збройних Сил України штурмом брали визначені позиції на Луганщині.
Тоді він був молодим офіцером і ще не до кінця розумів, що таке війна.
«Тоді я був молодим, ще не до кінця усвідомлював, із чим доведеться зіткнутися. Страх відступав на другий план, а на обстріли майже не зважав», – згадує прикордонник.
27 липня 2014 року його підрозділ опинився під щільним артилерійським обстрілом. Він тривав майже всю ніч. Під ранок снаряд розірвався за кілька метрів від Володимира.
Уламок влучив у голову. Він втратив свідомість приблизно на сорок хвилин.
Побратим, який був поруч у бліндажі, намагався привести його до тями, а потім передав по рації, що в укритті є «200-й».
Володимир прийшов до тями сам.
«Віталіку, хто в нас 200-й, якщо нас двоє в окопі?» – запитав він.
Побратим був дещо шокований, але щасливий, що товариш не загинув.
Сам Володимир спочатку не вважав поранення серйозним: руки й ноги були неушкоджені, а на обличчі залишився лише невеликий поріз. Однак згодом обстеження у шпиталі показало, що в його голові застряг уламок розміром приблизно 7 на 8 міліметрів. Він залишається там і досі.
Через наслідки поранення Володимир майже не бачить правим оком, а уламок час від часу нагадує про себе за несподіваних обставин. Одного разу це сталося під час проходження контролю в аеропорту Нью-Йорка: металодетектор спрацював, однак після перевірки працівники служби безпеки з'ясували причину й дозволили йому пройти далі.
Через вісім років після того поранення розпочалося повномасштабне вторгнення.
Ранок 24 лютого Володимир зустрів удома – поруч із дружиною та сином. Після тривожного телефонного дзвінка він негайно прибув до прикордонного загону, де саме формували підрозділи для виконання бойових завдань.
У квітні Володимир перевівся до бойового підрозділу, а вже в червні у складі зведеного підрозділу Мукачівського прикордонного загону вирушив виконувати завдання. Спершу ніс службу на Житомирщині, охороняючи державний кордон, згодом – на Лиманському напрямку та в районі Чернещини.
Володимир уже командував ротою. У його підрозділі було 153 військовослужбовці. Найстаршому 59 років, наймолодшим – трохи за двадцять.
Ротний знав кожного: позивний, ім'я, по батькові, звідки родом. Знав телефони. Багато хто залишав його номер своїм дружинам, батькам і родичам. Дехто телефонує йому й досі.
Для своїх людей він був не лише командиром.
«Для хлопців був батьком і матір'ю. Тому що за них я готовий був віддати все», – говорить Володимир.
Найскладнішим, зізнається Володимир, було знайти індивідуальний підхід до кожного. Адже всі люди різні: зі своїми характерами, страхами, звичками та переживаннями. Проте з часом і досвідом він навчився краще розуміти підлеглих та знаходити потрібні слова навіть у найскладніших ситуаціях.
Коли новоприбулі бійці боялися виходити на позиції, Володимир нагадував їм про побратимів, які чекали на заміну.
«Не підеш ти – хлопці залишаться там довше. А за кілька днів уже вони прийдуть змінювати тебе», – пояснював він.
Для Володимира це принцип взаємної відповідальності, на якому тримається підрозділ.
«У нас велика прикордонна родина – 153 бійці. Не дай Боже, щоб у цій родині хтось когось підвів».
Під час обстрілів доводилося діяти жорсткіше. Якщо людина панікувала, кілька різких слів допомагали їй опанувати себе, зосередитися та продовжити виконання завдання.
«У такий момент її потрібно повернути до реальності», – пояснює Володимир.
На Південно-Слобожанському напрямку його підрозділ упродовж двох днів спостерігав за укриттям на краю лісосмуги, де накопичувалися російські військові. Коли їхня кількість сягнула близько пів сотні, прикордонники оцінили ситуацію та завдали удару безпілотником.
Про такі епізоди Володимир говорить спокійно. Для нього це частина бойової роботи: виявити противника, проаналізувати обстановку, ухвалити рішення та взяти за нього відповідальність.
Одного разу, повертаючись із командно-спостережного пункту, він пригальмував перед ямою на дорозі. Саме цієї миті перед лобовим склом пролетів ворожий FPV-дрон і впав у кущі. Якби автомобіль не зупинився, наслідки могли бути зовсім іншими.
«Мабуть, мій ангел-охоронець тоді сказав: не поспішай», – згадує Володимир.
Навіть про небезпечні моменти він розповідає без зайвого драматизму. Такий у нього характер.
Ще до військової служби Володимир мріяв стати хірургом. На цей вибір вплинув власний досвід: із дитинства у його житті було чимало травм, лікування та операцій. Про деякі з них не знала навіть мама.
Попри все пережите, Володимир не втратив оптимізму. Каже, що таким був змалку: часто усміхався і вірив, що навіть найскладніші випробування можуть привести до чогось доброго.
Війна змінила його, але не змінила головних цінностей. Найважливішими для Володимира залишаються батьки, родина, восьмирічний син і побратими, з якими він пройшов найважчі випробування.
Сьогодні він виховує сина. Коли його запитують про майбутнє, Володимир не говорить про кар'єру, посади чи нагороди. Його найбільша мрія – виростити хлопчика, дати йому добру освіту та допомогти впевнено стати на ноги.
«Я просто хочу бачити свого сина щасливим».
Говорячи про завершення війни, Володимир також думає насамперед про інших. Він хоче, щоб бійці, які нині перебувають на позиціях, повернулися до своїх родин і змогли знову жити мирним життям – без війни не лише довкола, а й усередині себе.
Долучайся до Мукачівського прикордонного загону.
Тел: 066 020 26 62
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
