Володимир Миндюк на псевдо «Поет» не звик залишати справи незавершеними. Якщо щось можна зробити сьогодні, він не відкладає цього на завтра.
«Я не засну, поки не доведу справу до кінця. У мене все має бути зроблено чітко і завершено», - говорить військовослужбовець.
Саме ця риса багато в чому визначила його рішення у лютому 2022 року. На момент початку повномасштабного вторгнення Володимир працював за кордоном. Та залишатися осторонь не зміг - повернувся в Україну і, маючи за плечима лише досвід строкової служби, звернувся до військкомату. Так його шлях привів на Закарпаття - до лав прикордонників.
«Мені було байдуже, куди саме направлять. Головне - стати на захист країни».
У 27 прикордонному загоні імені героїв Карпатської Січі Володимир потрапив до підрозділу, де довелося швидко опановувати нове озброєння. Спочатку - автоматичний гранатомет АГС-17, згодом - 82-міліметровий міномет.
Далі були Житомирщина та кордон із білоруссю, Лиман, Сватівський напрямок, Донеччина і Вовчанськ.
Мінометний розрахунок працював за координатами, отриманими від аеророзвідки: швидко висунутися на позицію, відпрацювати по цілі та змінити місце. Проте на війні навіть чіткий алгоритм дій не здатен створити безпечну відстань між військовим і небезпекою.
Одне з найнебезпечніших випробувань сталося взимку 2023 року. Група з восьми прикордонників поверталася з позицій, коли автомобіль застряг. До місця призначення залишалося близько чотирьох кілометрів, тож далі довелося йти пішки.
У дорозі військових помітив ворожий дрон. Невдовзі розпочався обстріл - із кожним наступним прильотом вогонь ставав дедалі точнішим. Зупинятися було небезпечно, тому прикордонники продовжили рух. Йшли розосереджено, дотримуючись дистанції, а почувши свист міни, падали у глибокі колії, залишені військовою технікою.
Цей день, 7 січня, Володимир запам'ятав назавжди.
«Тоді ми подумали, що це наш другий день народження».
За час служби прикордонник зазнав кількох контузій. Під час одного з обстрілів він також сильно травмував ногу. За інших обставин таке ушкодження могло б здаватися не надто серйозним, але тоді потрібно було рухатися разом із групою та не відставати від побратимів. Попри біль, Володимир продовжив шлях.
На війні він особливо цінує людей, яким можна беззастережно довіряти. Одним із таких для нього став майор Віктор Низовець, із яким Володимир служив на початку повномасштабного вторгнення. Каже, це був командир, поруч із яким не було страшно.
Віктор Низовець разом із мінометним розрахунком виїжджав на бойові завдання, перебував із підлеглими на позиціях і завжди ставив безпеку особового складу на перше місце.
Для Володимира важливішими за суворість чи м'якість командира були його вчинки. Бо справжня довіра з'являється тоді, коли той, хто віддає наказ, готовий бути поруч із людьми, які його виконують.
Витримувати напруження та не втрачати бойового духу допомагав гумор.
Якось уночі один із бійців послизнувся і разом із телефоном упав у болото. Екран залило, але ліхтарик продовжував світити. Побратими кричали, щоб він негайно його вимкнув, а той лише розводив руками: телефон не реагував на жодні команди.
Іншого разу підрозділ застосував димову шашку, щоб спровокувати противника на вогонь і виявити його позиції. Інформацію передавали через сусідні пости, а умовне повідомлення звучало приблизно так: «Такий-то дунув». Ті, хто не знав контексту, сприйняли слова буквально - почали запитувати, що там курять.
Був у підрозділі і чотирилапий побратим - пес, якого прикордонники підібрали на Житомирщині. Його назвали Уксусом, вилікували, а згодом забрали із собою на схід. Одного разу він вистрибнув з автомобіля поблизу замінованої місцевості. Один із військових одразу кинувся за ним. На щастя, і пес, і боєць повернулися неушкодженими.
Такі епізоди залишаються в пам'яті поруч із обстрілами та небезпекою. Саме там, у бліндажі, Володимир по-іншому зрозумів, що насправді потрібно людині для щастя.
Теплий спальник. Сухий, облаштований бліндаж. Гаряча їжа. Хімічна грілка. Сухий душ. І найголовніше - здоров'я.
Після пережитого багато речей, які раніше здавалися важливими, просто втратили значення.
Найважчим випробуванням для Володимира стала ротація у Вовчанську у 2024 році. Підрозділ зазнав втрат, а двоє військовослужбовців, із якими він служив ще з 2022 року, зникли безвісти.
Наступним мав стати Серебрянський ліс. Однак до нового місця виконання завдань Володимир уже не доїхав - здоров'я почало серйозно підводити.
Нині він проходить лікування та служить у підрозділі забезпечення рідного загону. Зізнається: душею і досі поруч із побратимами, з якими пройшов найважчі етапи війни. Водночас усвідомлює, що повернутися на бойові позиції поки не може. Адже стан здоров'я може підвести не лише його самого. Якщо йому стане зле під час виконання завдання, побратимам доведеться організовувати евакуацію, а це - додатковий ризик для всієї групи.
Прикордонник переконаний, коли країна воює, відповідальність за її захист не може лежати лише на тих, хто вже перебуває на фронті.
До себе Володимир залишається надзвичайно вимогливим, натомість до чужих помилок ставиться значно спокійніше. Каже, ідеальних людей не існує, а той, хто працює, неминуче може десь помилитися.
Сьогодні він далеко від бойових позицій, але частина його думок досі залишається там. Інколи йому сняться побратими. Інколи він згадує тих, хто загинув у боях. Та «Поет», як і раніше, не зупиняється - продовжує служити там, де нині може бути корисним.
Долучайся до Мукачівського прикордонного загону:
вул. Недецеї, 45
066 020 2662
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
