Для ужгородця Сергія, позивний «Бобер», рішення стати на захист України було цілком природним. Хоч він разом з сім’єю проживав в одному з найбезпечніших регіонів України - Закарпатті, чоловік розумів: якщо зволікати, війна наблизиться й на захід.
Свого часу Сергій проходив строкову службу у ДПСУ, тому, коли настав час мобілізації, вирішив продовжити службу саме у прикордонному відомстві. У лютому 2024 року Сергій мобілізувався до Чопського прикордонного загону, де служив водієм в інженерному підрозділі. Згодом перевівся до бойового підрозділу, адже вважав, що в умовах війни кожен має зробити свій внесок у захист держави. «Всі рано чи пізно стануть до зброї. Як-не-як, ми усі маємо захищати свою домівку, своїх дітей, свою сім’ю», — пояснює свій вибір прикордонник.
Бойовий підрозділ, до якого долучився Бобер, воював на Харківщині. Сергій та його побратими зайшли на позиції 8 лютого, а залишили їх лише 8 липня. Рівно п’ять місяців вони тримали оборону під ворожими обстрілами та ударами безпілотників. Найскладнішим виявився березень, коли інтенсивність обстрілів і скидів була найщільнішою.
Сергій відверто говорить, що перші дні були страшними, адже страх перед смертельною небезпекою є природним для кожної людини. Однак поступово військовослужбовці звикали до бойової обстановки, а головне — ставали справжньою командою, де кожен знав, що може розраховувати на свого побратима. Саме взаємна підтримка допомагала витримувати не лише фізичне навантаження, а й психологічне напруження, яке накопичувалося з кожним днем перебування на позиціях.
«Морально було непросто, коли дізналися, що заміни поки не буде. Усі чекали на повернення, але розуміли: маємо виконати завдання. Найбільше мотивувало бажання повернутися додому цілими — до тих, хто чекав і заради кого ми воюємо», — згадує «Бобер».
Найсильнішою підтримкою для Сергія була його родина. В Ужгороді на нього чекала дружина, донька Катерина та син Сашко. Саме думки про них допомагали витримувати довгі місяці далеко від дому.
«Найбільше надихали слова дружини, що вона з дітьми моляться і чекають. Ці слова були моєю підтримкою, щоб не впасти духом, вистояти і повернутися живим додому», — говорить прикордонник.
Після одного з обстрілів було пошкоджено зв’язок. Протягом двох тижнів військовослужбовці майже не мали зв’язку з рідними. Вони намагалися всіма доступними способами передавати звістки додому, адже добре розуміли, що мовчання на іншому кінці зв’язку для близьких може бути страшнішим за будь-які слова.
На передовій, переконаний Сергій, надзвичайно важливо зберігати холодний розум. Злість не повинна керувати людиною, яка виконує бойове завдання, адже тут потрібно вміти слухати, спостерігати за обстановкою і приймати рішення без зайвих емоцій. Навіть у найважчі моменти він намагався думати про майбутнє, про повернення додому і про те, що після війни обов’язково повернеться життя, у якому не буде місця постійній небезпеці.
Найбільше бажання Бобра збігається з бажанням мільйонів українців: щоб якнайшвидше закінчилася війна, щоб Україна вистояла, а люди отримали можливість повернутися до своїх родин і будувати мирне життя. Сам Сергій після завершення війни мріє про звичайні речі: повернутися до роботи, бути поруч із дружиною, бачити, як ростуть його діти.
Наразі Бобер продовжує службу у Чопському прикордонному загоні. Доки триває війна, він готовий виконувати завдання там, де цього потребує Україна. За його спиною — рідне Закарпаття, дружина, діти та батьки, які чекають його вдома. Саме заради них, заради своєї країни та права своїх дітей жити у вільній Україні він одного дня зробив свій вибір і продовжує тримати стрій.
Долучайся до Чопського прикордонного загону. Стань частиною команди.
+38 (097) 023-63-77
+38 (068) 808-15-15
м. Чоп, вул. Головна, 55а
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
