У п'ятнадцять років Олександр Книгиницький пообіцяв батькові, що стане військовим.
Тоді він ще не знав, де доведеться служити, що побачить на війні і скількох людей втратить. Просто пам'ятав бажання батька і тримався за цю обіцянку в ті моменти, коли хотілося все покинути.
Батько Олександра був військовим, у родині також служили брат і дядько. Тож після школи хлопець вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України.
Навчання давалося не завжди легко. Особливо на початку, коли після звичного життя довелося звикати до казарми, ранніх підйомів і зовсім іншого ритму. Бували моменти, коли опускалися руки. Він навіть думав, що після чергової відпустки просто не повернеться, але щоразу згадував свою обіцянку.
У 2021 році Олександр закінчив академію і сам обрав перше місце служби - Харківський прикордонний загін. Хотів бути якомога далі від дому. Так, зізнається, було простіше не шукати приводу повернутися назад. Та й служити хотів ближче до бойових дій.
Року після випуску ще не минуло, коли Росія почала повномасштабне вторгнення.
24 лютого 2022 року Олександр був у прикордонному наряді. Зв'язку майже не було. А коли близько половини на п'яту ранку почалися перші обстріли, він ще кілька хвилин не міг повірити, що це відбувається насправді.
– Перші пару хвилин я думав, що це сон. А потім зрозумів – ні, не сон. Реальність.
Йому тоді був 21 рік. Разом із ним були двоє прикордонників. Один із них лише кілька днів як підписав контракт. Інший уже мав бойовий досвід.
Тоді Олександр ще не знав, що війна назавжди змінить його життя.
У Харкові прикордонники закріплювалися в будинках і підвалах. Було холодно. Допомагали волонтери - привозили теплий одяг, спальники, каремати, продукти. Побут складався буквально з того, що було під рукою: спочатку сухпайки, згодом маленькі газові пальники, на яких можна було закип'ятити воду або підігріти їжу.
Жили в невеликих укриттях. Грілися окопними свічками. Коли повертався з позицій весь у болоті, просто сідав біля свічки й тримав над нею ноги. Навіть таке тепло здавалося вершиною комфорту.
На бронежилеті Олександр носив вервиці, які дала йому мама. Сам він вірить, що за роки війни його не раз берегла віра в Бога. Пригадує, як одного разу танковий снаряд влучив у дерево зовсім поруч. Вижив. І таких моментів, каже, було більше.
У ті перші місяці війни він швидко зрозумів ще одну річ - найважливішим стає той, хто поруч.
Олександр згадує добровольців, які без зайвих запитань бралися за завдання. Людей, які ділили між собою їжу, воду, одну миску чи чашку. На війні багато речей стають простішими, а стосунки між людьми - справжнішими.
Там Олександр і отримав позивний «Студент». Він був наймолодшим серед офіцерів. Старші побратими постійно жартували: «Ну що, студенте, вчися». Так і залишилося.
А вчитися доводилося швидко.
Одного разу Олександр разом із двома побратимами прикривав позиції з автоматичного гранатомета. Ворог намагався взяти українських військових в оточення. По рації вже зверталися не за позивними. Просто: «Саня, витягай нас».
Він витратив боєкомплект, який був розрахований майже на місяць. А коли зрозумів, що утримувати знищені позиції ціною нових життів немає сенсу, дав команду відходити. Потім побіг до своїх.
Серед них був важкопоранений сержант. Він втратив багато крові й був значно більший за самого Олександра. Той зняв із нього спорядження, закинув його руку собі на плече і почав виводити з-під обстрілу.
У якийсь момент поранений сказав:
– Залишай мене. Виходь сам.
Олександр відмовився.
– Ні. У тебе двоє маленьких дітей. Давай до них.
Далі він пам'ятає не все. Поруч вибухнув боєприпас. Олександр знепритомнів і прийшов до тями вже біля евакуаційної машини. Кров, яку побачили на ньому побратими, виявилася кров'ю того пораненого сержанта. Сам Сашко отримав важку контузію.
Сержант вижив. Згодом вони разом проходили реабілітацію і досі підтримують зв'язок.
Але не всіх вдалося врятувати.
У госпіталі до Олександра підійшов фельдшер і покликав до коридору. Там стояла каталка, накрита синім покривалом. Йому показали загиблого бійця.
Це був його друг.
Олександр просто відкрив покривало, підтвердив, що це його боєць, заплющив йому очі і накрив назад.
А інший побратим, із яким вони колись починали спілкування не надто добре і навіть ледь не побилися, згодом став близькою людиною. Разом їздили на позиції, жили в одному будинку під час коротких відновлень.
У нього не було батьків, лише дідусь і бабуся. Перед кожним виїздом Олександр казав їм, що забирає їхнього онука цілим і цілим же поверне.
Зараз цей побратим зник безвісти. У Олександра живе надія, що він живий.
Через усе це Олександр не любить багато говорити про війну. Для нього вона означає дуже прості речі: розруху, втрати друзів і близьких. І біль.
Сьогодні капітан Олександр Книгиницький служить у Мукачівському прикордонному загоні. Йому лише 26 років, і майже все його доросле життя припало на час, коли країна воює.
Після Перемоги , зізнається Олександр, найперше поїде до побратимів, які загинули. Відвідає їхні могили.
Він вірить, що загиблі друзі десь дивляться на тих, хто залишився. Але, попри всі ці розмови, каже Олександр, їх дуже не вистачає тут, на землі.
Не вистачає їхніх слів, підтримки, звичайних жартів. Тих людей, яких ще недавно можна було покликати по рації, попросити допомоги або просто поговорити після важкого дня.
Після перемоги він хоче побувати в кожного, хто не повернувся.
Одні залишилися поруч. До інших після перемоги він поїде сам.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
