О четвертій ранку Павло Дзиба заходив на позицію, коли почув свист. Хтось крикнув: «Лягай!» Для нього це був перший приліт. Усі злякалися. Але снаряд не зачепив нікого, і прикордонники зайшли на позиції.
Минуло зовсім небагато часу, і Павло вже спокійно засинав у ямі під звуки обстрілів. Війна, каже він, змушує звикати до речей, до яких людина, здавалося б, звикнути не може. На той момент Павлові було 22. Повномасштабне вторгнення він зустрів на Чернігівщині, де служив на прикордонній заставі.
Коли російські війська зайшли на територію України, застава Павла опинилася осторонь від головної дороги. Це, за його словами, певний час дозволяло уникати безпосередньої зустрічі з окупантами. Згодом територія, де перебували прикордонники, була окупована. Разом із Павлом залишилися ще шістнадцятеро військовослужбовців.
Перший місяць повномасштабного вторгнення вони фактично жили в лісі. «Перший місяць повномасштабного вторгнення ми прожили в лісі, просто в дикому лісі», - згадує Павло.
Найважче було навіть не зрозуміти, що відбувається навколо. Зв'язку майже не було. Щоб хоча б іноді повідомити рідним, що він живий, Павло знайшов одну точку, де ловила мережа. Для цього доводилося залазити майже на дах будинку.
Прикордонники мали добратися до своїх, але шлях був небезпечним. Доводилося йти лісами та полями, оминати основні дороги. Через Десну переправлялися на саморобних плотах. Дороги, якими раніше можна було проїхати, вже контролювалися окупантами.
За словами Павла, без допомоги місцевих жителів вони навряд чи змогли б вибратися. Люди допомогли їм знайти внутрішні маршрути, якими можна було пройти. Зрештою сімнадцятеро прикордонників дісталися Чернігова. Вихід зайняв кілька днів.
Згодом Павло відправився на фронт, на напрямок Курахового, де його підрозділ працював на одному з флангів. Прикордонники займали позиції на висоті. Нижче було село, яке на той час уже контролював ворог. Через цей напрямок проходив маршрут, яким росіяни намагалися забезпечувати свої сили.
Завдання Павла та його побратимів полягало в тому, щоб виявляти рух противника і передавати інформацію. Але спостереження дуже швидко перетворилося на справжній бій.
«Перший бій пам'ятаю. Це було дуже страшно», - говорить Павло.
Разом із ним служили переважно молоді хлопці. Наймолодшому було 19 років, самому Павлові - 22. Він згадує, що спочатку всі злякалися. А потім страх змінився адреналіном.
Перші десять днів на позиціях минули під постійними обстрілами. Танки, БМП, артилерія. Ворожа техніка виходила на вогневі позиції, а кулемети працювали по окопах так, щоб українські військові не могли навіть підняти голову. Спочатку кожен приліт викликав паніку. Потім до них почали звикати.
«Було страшно, але ми звикали до прильотів. Звикали до танків, до БМП. Вони виїжджали з усіх сторін і починали з кулеметів бити по наших позиціях, щоб ми навіть голови не могли висунути. Але звикли. Я вже спокійно засипав під прильоти в ямі», - каже Павло.
Так тривало чотири місяці. Десять днів на передовій лінії, десять - у тилу. Потім знову на позиції.
Під час однієї з наступних ротацій росіяни несподівано почали наступ саме на їхньому напрямку. Павло та його побратими опинилися на передньому краї. Попри обмежені можливості, прийняли бій.
У них не було важкого озброєння. Використовували те, що мали: гранатомети, протитанкові засоби, підствольні гранатомети. Дрони тоді ще не стали настільки звичним елементом війни, як зараз.
За словами Павла, під час того бою їм вдалося знищити чимало ворожої техніки.
Він не приховує, що війна змінює ставлення до страху. Павло каже, що, можливо, йому допоміг характер. Ще до війни він любив адреналін і не належав до людей, які легко лякаються. Але Чернігівщина стала для нього першим справжнім досвідом війни.
Там він чув і бачив обстріли, загибель цивільних і військових. Тому, коли потрапив на фронт, уже добре розумів, де він.
Його висновок був простим: боятися і сидіти в укритті немає сенсу, якщо поруч іде бій. Треба робити свою справу.
Після перебування на перебування на передовій Павлові довелося вчитися жити вже в іншій реальності. Поруч ставало менше людей, із якими він пройшов війну і які без пояснень розуміли його стан. З'явилася напруга та інші наслідки пережитого.
Впоратися з цим станом допомогли книги, робота з собакою, спілкування з людьми у спокійній обстановці та навіть краєвиди Закарпаття, незвичні для нього раніше.
Війна змінила його ставлення до страху, але не зробила його безстрашним. Страх нікуди не зник. Просто Павло навчився діяти йому всупереч.
Можливо, саме це і є найточнішим описом його бойового досвіду. Не відсутність страху, а здатність робити те, що потрібно, навіть коли страшно.
Долучайся до Мукачівського прикордонного загону!
066 020 26 62
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
