25 липня 2024 року, виконуючи свій військовий обов’язок і, захищаючи рідну землю від російського агресора, Іван Юрійович загинув у районі бойових дій на Донеччині, поблизу Бахмута, у населеному пункті Торецьк. Його життя обірвалося на війні, яка щодня забирає найкращих синів України, залишаючи невимовний біль у серцях тих, хто чекав, любив і сподівався на повернення.
Сьогодні, у Святогеоргіївському храмі села Мерешор, Колочавської територіальної громади, відбулася похоронна відправа за полеглим Захисником. Під склепінням храму лунали молитви, а в очах присутніх застигли сльози. Рідні прощалися з найдорожчою людиною, побратими — із бойовим товаришем, а колектив Національного природного парку «Синевир» — зі своїм колегою, людиною, яка була частиною великої природоохоронної родини.
Здавалося, навіть сама природа сумувала за Іваном. Від ранку йшов дощ, і його холодні краплі падали на землю, ніби небо теж оплакувало гірку втрату. Дощ супроводжував людей у цю скорботну мить, немов розділяючи їхній біль і тихо промовляючи те, для чого не вистачає людських слів. Під сірим небом, крізь сльози та молитви, громада під парасольками проводжала в останню земну дорогу свого Захисника.
Попрощатися з Іваном Юрійовичем прийшли численні працівники та керівники Національного природного парку «Синевир», представники Синевирської, Колочавської та Драгівської територіальних громад, рідні, друзі, знайомі й побратими. Усі вони прийшли віддати останню шану людині, яку знали як порядного, відповідального, щирого та відданого своїй справі природоохоронця.
Для колективу НПП «Синевир» Іван Савка був не просто працівником. Він був колегою, з яким пов’язували роки спільної праці, щоденні турботи, відповідальність за збереження природи рідного краю. Працюючи інспектором першої категорії Вільшанського ПНДВ, він долучався до важливої справи охорони природних багатств Карпат, до збереження того безцінного спадку, який маємо передати наступним поколінням.
Він любив свій край, його гори й ліси.
Після відправи траурна процесія вирушила до місцевого кладовища, де Івана Юрійовича поховали. На останньому шляху його несли побратими — ті, з ким він ділив військові будні, небезпеку, надії та відповідальність за долю України. У цій мовчазній ході було стільки болю, шани й братерства, що важко було стримати сльози. Побратими віддали останню честь своєму товаришеві, який уже ніколи не повернеться до їхніх лав.
Під час церемонії прощання дружині та родині полеглого Захисника передали Державний Прапор України, а також військові відзнаки й символи пошани від імені Президента України, 92-ї штурмової бригади та побратимів. Синьо-жовтий стяг, який тепер залишиться в родині як священна пам’ять про найдорожчу людину, став символом вдячності держави за його мужність, жертовність і вірність Україні.
Цей прапор — не лише військова почесть. У ньому — біль утрати, гордість за нашого земляка і сина України, вдячність за його подвиг і нагадування про страшну ціну нашої свободи. Для родини він назавжди буде пам’яттю про Івана, про його незламність і про те, що він віддав життя за майбутнє рідної землі.
Сьогодні на кладовищі села Мерешор стало тихіше. До землі опустили труну, над могилою схилилися голови, а серця переповнював невимовний смуток. Дощ не вщухав, ніби небо не хотіло відпускати людину, яка заслуговувала ще на довгі роки життя, на родинне тепло, на мирні ранки й тихі вечори у рідному краї.
Жодні слова не здатні втамувати цей біль, а жодні почесті не можуть повернути найдорожчу людину.
Колектив Національного природного парку «Синевир» глибоко сумує з приводу загибелі свого колеги та висловлює щирі співчуття дружині, рідним і близьким Івана Юрійовича Савки. Розділяємо ваше горе, схиляємо голови перед його подвигом і молимося за упокій його душі.
Вічна пам’ять і шана Захиснику України Івану Юрійовичу Савці!
Герої не вмирають. Вони залишаються у пам’яті народу, за свободу якого віддали своє життя.
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
