Наталія з позивним «МІЛА» родом з мальовничого Миропілля, що на Сумщині, з дитинства мріяла рятувати людей - уявляла себе лікаркою-хірургом. Життя складалося по-різному: робота в медичній лабораторії, згодом - шлях кравчині на меблевій фабриці «Катунь» у Шостці. Але її справжнє покликання завжди залишалося незмінним — допомагати кожному, хто цього потребує. На фабриці вона знала, кому обробити поріз, а кому й врятувати життя під час небезпечної травми від циркулярної пили.
Коли у 2014 році її чоловіка-артилериста мобілізували, Наталія лишилася сама: маленький син-школяр, робота та чимале господарство. Той рік навчив її неймовірної витримки, але постійна тривога за чоловіка не зникала ні на мить.
З початком повномасштабного вторгнення вона вирішила твердо: більше не залишатиметься осторонь. У 2022 році у військкоматі жінці відмовили. А у 2024-му біля її дому розірвалося одразу два «шахеди» (того дня українські захисники збили й ворожу ракету). Усвідомлення того, що ворог може знищити все, а ти досі не до кінця реалізувала свій головний обов’язок перед людьми, стало остаточною крапкою.
Дзвінок до рекрутингового центру в Шостці змінив усе. Вже на другий день Наталія збирала документи для контракту зі 101-ю окремою бригадою ТрО - тією самою, що захищала її рідний дім. Вибору, куди саме йти, просто не стояло.
Сьогодні за плечима «Міли» - чимало важких евакуацій і гарячих точок. Вона вивозила пораненого побратима, який підірвався на міні «пелюстка» -14 березня 2025 року (це перший її поранений), брала участь в евакуації взимку 2026-го, коли ворожий FPV-дрон влучив у машину «Білих ангелів». Було неймовірно страшно і на одному зі стабілізаційних пунктів під найзапеклішими обстрілами, де противник закидав позиції всім наявним озброєнням. Страшні травми, ампутації, мінно-вибухові поранення... Але в такі хвилини власний страх відходить на задній план. Головне одне - надати першу допомогу, стабілізувати, встигнути врятувати.
Та окрім професійної медичної допомоги, Наталія робить те, чого не виміряєш інструментами - дає пораненим психологічну опору.
-«Треба дати людині щось, за що можна зачепитися, щоб вона хотіла жити. Комусь - обіцянку одружитися, комусь - спогади про сім'ю та дітей. Шукаєш ту саму ниточку, за яку він триматиметься і боротиметься за життя», - каже вона.
Сильна, людяна і незламна.
Пишаємося нашими побрвтимами та посестрами!
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
