Своєрідним рекордсменом у закарпатській міліції можна вважати 62-річного Василя КРЕЧКА з Ужгорода. Мало того, що цей ветеран ОВС чверть віку віддав міліції, він ще й усі ці роки пропрацював в одному колективі—в Ужгородському міськвідділі Державної служби охорони. Напередодні професійного свята української міліції ми бесідуємо з Василем Михайловичем про його життя, про специфіку міліцейської служби радянських часів.
ДЕРЖОХОРОНА—КУЗНЯ МІЛІЦЕЙСЬКИХ КАДРІВ
- Для початку, розкажіть трохи про себе. Яким був ваш шлях у міліцію?
- Народився я на Березнянщині в простій селянській родині. Строкову службу в армії проходив у Німеччині. Після демобілізації з війська пішов працювати в міліцію. Там працював і мій старший брат, хоча й не довго. Мабуть, під його впливом і я пішов на службу в ОВС.
Розпочинав я службу в 1972 році єфрейтором у відділі позавідомчої охорони при Ужгородськім міськвідділі, на пульті централізованої охорони. Наш відділ тоді знаходився на місці, де тепер облмуздрамтеатр. Розпочинав я нести службу з відомим нині полковником В′ячеславом Логвіним: удвох ходили ми в цивільному по Корятовича. Відомий міліціонер і письменник Володимир Товтин теж зі мною служив в охороні. А ще—два майбутні полковники міліції Костянтин Бігар й Іван Левкулич. Підполковник Рамазан Оразкурбанов був моїм командиром взводу. Покійний Микола Баб′як працював у нас в охороні замполітом. Словом, чимало відомих правоохоронців краю пройшли через службу охорони. А першим моїм начальником був Василь Іванович Турянчик. Мінялося керівництво, назва служби–нині це Державна служба охорони, але я беззмінно там працював. На пенсію вийшов у 1997 році у званні прапорщика міліції з посади командира відділення, маючи 25 років чистої вислуги в міліції й 27—разом із армією. Зізнатися, я хотів і далі служити, але так склалися сімейні обставини, що мусів йти на пенсію. Мати моя померла й не було кому доглядати в селі за 85-літнім батьком. А інакше я б ще служив…
У 1984 році я закінчив курси кінологів Ростовської школи службово-розшукового собаківництва. Був там нагороджений похвальною грамотою. У 1987 році брав участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Нагороджений значком «Відмінник міліції», медаллю «Ветеран внутрішніх справ», медалями за бездоганну службу, багатьма грамотами. Довгі роки моє фото висіло на Дошці пошани Ужгородського міськвідділу.
КАСИР -- В ПЕЛЬМЕННУ, А ЗЛОДІЙ—В КАСУ…
- Що вам найбільше запам′яталося за довгі роки служби?
- Як і мої колеги з ДСО тепер, ми виїжджали на спрацювання охоронної сигналізації. В переважній більшості випадків затримували крадіїв на гарячому. За мою практику було лише три випадки, коли злодіям вдалося вислизнути від нас із краденим. Перша крадіжка була з магазину реалізації конфіскату на вул.І.Ваша в Ужгороді. У цій державній крамниці реалізовувалася вся вилучена на кордоні контрабанда. Приміщення було закладене товаром, через що охоронна сигналізація не спрацювала як слід. Вочевидь, зловмисники знали про це, бо замок на дверях не ламали, а розібрали стіну магазину з тильної сторони саме в тому місці, де їх прикрили від променів сигналізації високі стелажі з товаром. Але врешті-решт сигнал на пульт централізованої охорони з об′єкта таки надійшов і ми виїхали на місце. Та на той час злодії вже встигли втекти з награбованим товаром. Пізніше їх таки затримали, але мені довелося добряче походити по начальству, пишучи пояснення, як так сталося... Та я зумів довести, що крадіжка сталася не з нашої вини, а проведений експеримент підтвердив мою правоту.
Друга крадіжка сталася з приватного магазину на пр.Свободи неподалік обласної лікарні. Це був перший магазин в Ужгороді, де продавали електроніку. Власник обладнав крамницю потужною канадською сигналізацію, яка, втім, мала суттєву хибу: спрацьовувала на найменший рух чи звук, навіть на спів пташок удосвіта реагувала! Тої фатальної ночі в магазині тричі спрацьовувала сигналізація. Всі ці рази ми їхали на місце, але нічого підозрілого не виявляли. Вчетверте не виїхали, бо думали, що знову хибне спрацювання. А зранку виявили, що вітрина на магазині розбита й зникло чимало дорогого товару…
Третя крадіжка була з каси «Харчторгу» на пл.Петефі. Касирка пішла по сусідству в пельменну перекусити, двері зачинила, а гроші залишила на столі. Була осінь, дощ лив мов з відра, але злодії стояли неподалік і пильнували за нею. Тільки-но вона пішла, як вони розбили віконце й забрали зі столу гроші—всю виручку «Харчторгу». Ми приїхали на виклик, але нікого не застали. То була справа рук знаменитої в ті часи злодійської групи у складі двох братів Сибулатових і Філоненка, всі три—раніше судимі, досвідчені злодії. Їх потім оголосили у всесоюзний розшук і затримали, якщо не помиляюся, аж в Прибалтиці. Так от один із цих братів навіть мав міліцейську офіцерську форму, яку десь роздобув, і видавав себе за правоохоронця. Бувало, ходив під виглядом міліціонера з патрульними, свої ж злочини «допомагав» розкривати…
ЗЛОДІЙ ВИПАВ ІЗ ТРУБИ
- А що, не можна було встановити його особу й вчасно затримати?
- Це тепер легко ідентифікувати особу підозрюваного за наявною картотекою й комп′ютерною розшуковою базою. А в далекі 70-ті працювати міліції була набагато важче. Засобів зв′язку майже не було. На затримання ми виїжджали на УАЗі по двоє чоловік, з одним лиш пістолетом (автоматів, бронежилетів, касок, наручників і навіть дубинок ще не було), портупеєю через плече та в довгих незручних шинелях. У такій шинелі можна було й завіситися на паркані, коли треба було перескакувати, доганяючи злочинця…
- Як же ви злочинців затримували?!
- Руками… В ті часи люди, навіть злочинці, більше поважали й боялися міліції, ніж тепер. Людина у формі одним своїм виглядом і словом навіювала повагу та законослухняність. Випадки затримання зловмисників різні були, часом навіть курйозні. Пригадую, як на вул.Мукачівській неподалік залізничного переїзду злодій заліз в продовольчий магазин через вентиляційну трубу. Спрацювала сигналізація, ми прибули на виклик, зайшли в магазин—все тихо, нікого нема. І тут злодій не втримався в трубі й гепнувся з труби на землю! До речі, чоловік цей виявився моїм земляком…
Другий випадок—крадіжка з ресторану «Радванка». По виноградній лозі злодій видерся на дах і хотів проникнути всередину, але спрацювала сигналізація і ми його спіймали. На тій же Радванці продовольчий магазин «Гондя» намагалися обікрасти. Спрацювала сигналізація, ми приїхали, а злодій сховався на горищі й погрожує, що постріляє нас (здається, це був солдат). Ніхто не хотів за ним лізти, боялися, що він озброєний, тож довелося запускати димову шашку й викурювати його з горища…
- Собак ви часто застосовували для розкриття злочинів?
- Я після Ростовської спецшколи працював кінологом і постійно брав на затримання службових собак. Мав їх за роки служби кілька, найрозумнішою була німецька вівчарка Інга, з якою я і в Ростові був. Вона добре слід брала, не боялася йти на злочинців. Один лише вигляд масивної вівчарки навіював страх на злочинців.
- Зброї не доводилося вам застосовувати за роки служби?
- Ні, Бог милував. Більше руками обходився.
- Фізично вас як готували: прийомам рукопашного бою навчали?
- Аж так спеціально ніхто тоді нас не готував. Я був фізично дужий від природи. Жив раніше в селі, а там так накосишся, що й гирі не треба…
- У ті роки й сигналізацій стільки, як тепер, не було?
- Звичайно. Приватні особи її не мали, сигналізацією були обладнані лише державні установи, банки й помешкання партійного керівництва. Скажімо, хату першого секретаря обкому партії Ільницького ми охороняли, там навіть міліцейський пост біля будинку стояв.
МІЛІЦІЯ РАДЯНСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА
- Чим відрізнялася ваша служба в радянські часи від теперішньої?
- Принцип роботи ДСО не змінився з радянських часів: спрацьовує сигналізація—група виїжджає на місце спрацювання. Спершу ми їхали в екіпажі по двоє, далі, в 90-ті роки, вже по троє. В радянські часи патрулювати вночі було легше, бо транспорту в Ужгороді менше було. Водночас у місті працювало вночі більше патрулів—і піших, і на машинах. У нас на ПЦО чергувало щодоби дві машини, плюс по Радванці патрулювало два чоловіка, на пл.Корятовича—два, пл.Возз′єднання—два, вул.Енгельса—два. Плюс міськвідділ мав свої патрулі. - Кажуть, радянська міліція різниться від сучасної, тоді вона була більш професійною. Ви як вважаєте?
- Я не знаю, як би краще сказати, але такого, як тепер, у нас час, звісно, не було… Чи то закони були більш строгі, чи боялися втратити роботу. Тоді ми служили 25 років, а коли людина стільки прослужить, то дорожить своєю роботою. Я пригадую, як один із колишніх начальників ДАІ Ужгорода два тижні не дослужив до пенсії і залишився без неї. Серйозних «зальотів», як от тепер нерідко трапляється в міліції, у нас не було. Максимум--хильне хтось з хлопців зайвого й попадеться, а щоби когось затримували на хабарі чи за інший злочин—такого не було. Дисципліна була!
- І в радянські часи, й тепер побутує думка: аби достойно керувати міліцейським колективом, керівник мусить спершу попрацювати «на землі», тобто в низових підрозділах, аби зрозуміти специфіку міліцейської служби. Ви згодні з цим?
- Однозначно! Я не розумію, як можна призначити міністром внутрішніх справ людину, яка поняття зеленого в роботі міліції не має?! На жаль, в Україні траплялися не так давно й такі випадки… Так само не може достойно керувати навіть райвідділом, не кажучи вже за управління, людина, котра не пройшла всі міліцейські щаблі—від дільничного, ППС, розшуку—до керівника. Візьміть того ж генерала Сірика, який виріс з «опера» карного розшуку до начальника управління.
СЛУЖБУ ВЕТЕРАНА ПРОДОВЖУЄ ЙОГО ЗЯТЬ
- Не жалкуєте тепер, що стільки років віддали міліції?
- Та ні, не шкодую, бо пішов молодим на пенсію. Хоча пенсія в мене мізерна й доводиться підробляти, та вже як є.
- Яку маєте пенсію за 25 років бездоганної служби?
- Я пішов на заслужений відпочинок у 1997-му, а тоді пенсії невеликі були, навіть вихідного матеріального забезпечення нам не давали. Командир Оразкурбанов зібрав з хлопців по паро гривень, купили мені фотоапарат—от і все «вихідне»… Донедавна одержував я 1200 гривень пенсії, тепер—1480. Тож ще працюю на фірмі «Закарпатінтерпорт», чергую в офісі.
- Чим ще живете? Про родину свою розкажіть, хобі яке маєте?
- Дружина Єлизавета працювала в торгівлі, тепер теж на пенсії. Виховали ми двох дітей, маємо вже 5 внуків. Донька живе в селі на Березнянщині, в батьківській хаті. Зять Іван Гакавий тепер замість мене в ДСО працює, ось уже 17 років, теж прапорщик міліції. Яке в мене хобі? Полювання не люблю, більше рибалити полюбляю. В Комсомольський парк ходжу влітку поплавати.
- Знаю, ви ще й в Чорнобилі були. На здоров′я це як вплинуло?
- В Чорнобиль мене направили в листопаді 1987 року, пробув я там півтора місяця. Тільки-но приїхав у Київ, як відразу ж відчув вплив радіації: дуже першило в горлі, ніби гіркого перцю насипав… А в самому Чорнобилі так дерло в горлі, що мусів постійно пити воду...
Я їздив на автомобілі швидкої допомоги, відвідували ми всі міліцейські пости, роз′яснювали хлопцям елементарні правила безпеки. Об′їздив я всю 30-кілометрову зону, був і в Прип′яті, біля самого реактора. Коли на пунктах санітарної обробки міряли радіацію на моїй санітарній «Латвії», то завжди на правій стороні було більше рентгенів. Бо коли я з′їжджав на обочину дороги правим боком, то хапав там з болотом радіацію, яку змивали спецзасобами з асфальту.
Від радіації мене рятували таблетки і різні настоянки, які мені давали пити медики. Мабуть, тому проблем зі здоров′ям після Чорнобиля особливих я не мав, хіба що тиск почав скакати, тепер от на таблетках сиджу. Перебуваю на медобліку, добре хоч таблетки мені безплатно видають як чорнобильцю.
ЧОРНОБИЛЬСЬКІ СПОГАДИ
- Що вас найбільше вразило в Чорнобилі?
- Саме місто: гарне, велике—й порожнє… Запам′яталися також металеві рамки на дорогах (ми їх називали «верблюди»), які обмежували рух вантажних автомобілів, пропускаючи в зону лише легковики. Не забуду також, як хоронили вражені радіацією легковики. Викопували великі траншеї, заганяли в них «Волги», «Жигулі» й все інше, давили зверху танками й загортали землею! Від танкових гусениць в машинах вибухали колеса, баки…
Не забуду, які в Чорнобилі були гарні гриби, яблука, але я їх не їв—боявся. Мені сказали їсти лиш те, що дають в їдальні. А був в нас один лікар, так той все смакував яблуками й коропів копчених додому в посилках відправляв. Я потім цікавився за нього—помер він…
- І на завершення, Василю Михайловичу, ваші побажання як ветерана, котрий віддав міліції чверть століття свого життя, колегам-міліціонерам з нагоди професійного свята?
- Усіх—і діючих працівників ОВС, і ветеранів, пенсіонерів, вітаю з Днем української міліції. Бажаю міцного здоров′я, добробуту в родинах, професійної удачі, поваги й належного матеріального забезпечення від держави. Повертайтесь зі служби додому завжди живими й здоровими!
ВолодимирПАВЛЮХ,
СЗГ УМВС України в Закарпатській області
