Історія виникнення і розвитку породи і цікава, і багато в чому показова, бо може служити прикладом того, наскільки сильно впливають на стан поголів'я витребеньки людини, підкріплені направленим добором. Цькування звірів в Англії належить до прадавніх розваг. Про важких псів з мертвою хваткою згадується вже в книзі «Майстерність полювання», написаного в 1406 році Едвардом, герцогом Йорка. Відносячи таких собак до різновиду алано, середньовічний автор повідомляв, що вони «сильні, хоча і невеликі зростом. Це найкращий собака, аби схопити і тримати будь-якого звіра, і хапає він так сильно і швидко, як жодна тварина не здатна» .
Спочатку улаштовувачі бичачого цькування мало піклувалися про видовищну і спортивну сторону справи. На бика пускали будь-яку придатну собаку, найчастіше цілу зграю. Нещасні пси кусали збожеволілого від люті противника куди попало і гинули десятками. Пізніше організатори жорстокої забави розробили правила, що регламентують хід поєдинку, — і до XVII століття поява спеціалізованої породи стала справою вирішеною наперед. Саме тоді предки породи вперше були класифіковані собаківниками як «бульдоги». На роль «бикогриза» претендували англійський мастиф і його зменшений варіант, що служив британським м'ясникам, скототорговцям і гуртоправам робочою собакою, що нагадує ротвєйлера і булленбейзера. Серед перших «бульдогів», втім, зустрічалися собаки всіх розмірів, забарвлень і з різною будовою щелеп. Проте первинний відбір виробляли бики, знищуючи непридатних для бою тварин, людина ж спостерігала, закріплювала і розвивав ті якості, які сприяли створенню досконалого спеціалізованого бойового собаки. Так, мастиф звичайно хапав бика за вухо, загривок або шию і прагнув повалити своєю вагою. Але через свій великий розмір мастифи часто потрапляли бикові на роги або під копита. А ось мясницькі собаки завдяки тривалому «професійному» відбору краще берегли себе від грізного противника і володіли ще однією чудовою рисою — прагненням схопити бика за ніс. Всі знають, що ніс є найчутливішим місцем бика. Це давно використовувалось людиною: за допомогою протягнутого в ніздрі сталевого кільця він підпорядковував собі норовисту тварину. Тому саме той бульдог, який вчіплювався в ніс бикові, здатний був повністю паралізувати його волю до опору. Бій, до речі, вважався закінченим, якщо бик падав або втікав з арени. Сильнішими важелями дії щелепних м'язів володіли коротко мордісобаки, але в сучасних робочих бульдогів ця ознака ніколи не розвивалася до сучасної міри, оскільки необхідно було забезпечити хороше схоплення з досить «глибоким» укусом, що не заважає нормальному диханню. Відносно мертвого захоплення необхідно відмітити, що це функція нервової системи собаки, а не особливість будови морди.
Судячи зі старовинних зображень, що дійшли до нас, робочий бульдог був собакою, пропорції голови і морди якої варіювали від типу стаффордшир-терьера до боксера. Пізніші (XVIII—XIX століть) бульдоги були однотипні, вони були схожі на грубого боксера з важким кістяком і широкими грудьми. Невипадково цих собак XIX століття в ужитку звали «broad-mouthed», що означає «широкороті», а не «short-mouthed», «короткоморді», як це прийнято тепер. Цькування биків було заборонене законом в 1835 році — і багато чисельне поголів'я бульдогів опинилося «без роботи». Вийшовши з сфери традиційного використання, англійський бульдог став набувати якостей сторожа і компаньйона солідного джентльмена. Деякі незручності створювали його занадто крута вдача, тому злісні собаки у величезній кількості вивозилися в колонії, де життя було суворе, а вдачі прості і начисто позбавлені манірності і лиску, властивих метрополії; тим же, які залишилися на батьківщині, судилося зазнати зміни, які дозволили б їм увійти до розміреного побуту Англії. Таким чином, характер і темперамент бульдога стали об'єктом пильної уваги заводчиків. Оскільки у «класичного» джентльмена має бути «доброчесний» собака, перевагу віддавали урівноваженим, лояльним до сторонніх (до певної межі)
[media=http://www.youtube.com/watch?v=AOq2XfQLSIU]
