Перші сонцезахисні окуляри, які захищали від снігової сліпоти, використовувалися мешканцями Далекої Півночі й являли собою шматки деревної кори й інші матеріали (у тому числі кістки) із прорізаними в них вузькими щілинами для очей.
Також відомі пізніші зразки з кістки мамонта й інших тварин.
У своєму романі «Сон на початку туману» Юрій Ритхеу пише: «Сонце уставало рано. Довгі тіні від торосів і берегових скель швидко вкорочувалися. Щоб не захворіти на снігову сліпоту, мисливці користувалися спеціальними окулярами — тонкими шкіряними смужками з вузькими прорізами для очей. Такі окуляри сильно обмежували кругозір, зате можна було не боятися підступних сонячних променів».
А Володимир Обручев у своєму знаменитому романі «Земля Саннікова» пише: «Із самого ранку весняне яскраве сонце сліпуче заблищало по снігах неозорої рівнини Льодовитого моря, що розістелювалася на захід, північ і схід від північного мису Котельного острова. Усім довелося надіти снігові окуляри, щоб не отримати болючої хвороби очей, якій на Далекій Півночі багато хто піддається навесні. Сонце стоїть іще низько, численні сніжинки рівнин, особливо після випадання свіжого снігу, відбивають його промені мільйонами крихітних дзеркал своїх крижаних пластинок, і виходить такий яскравий блиск, що очі запалюються. Людина сліпне на декілька днів і відчуває колючі болі, що не дають спокою. Навіть найтемніші окуляри недостатні, якщо не прикрашені з обох сторін ажурною сіткою з перламутру, дрібних перлин або бісеру, що закриває проміжок між обличчям і склом. Тубільці носять саморобні окуляри, що являють собою просту дощечку з вузьким прорізом, що пропускає мінімум світла, але й вони не завжди допомагають».
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
