Журналісти дослідили ситуацію з зоофермами України. Огорожа із металевого дроту, довгі дерев'яні бараки…Той, хто хоча б раз бачив нацистські концтабори Освенціму в Польщі, одразу зрозуміє, наскільки ця звіроферма нагадує місце смерті тисяч людей. І не лише ззовні. Тут теж вбивають живих істот. І цей рахунок теж йде на тисячі, йдеться у сюжеті ТАБУ. Звідси, а саме з зооферми Костополя на Рівненщині, ще ніхто не втікав. Цей погляд неможливо забути. У ньому паніка, страх, все, що передує смерті. Вони не розуміють, але десь точно відчувають, що насправді є лише витратним матеріалом. Тому на таких звірофермах, де тварин вирощують на хутро, життя ніхто не рахує. Тільки кількість голів. Норки, песці, лисиці… В період забою тут вбивають в середньому тисячу двісті хвостатих. "Забиваємо уколами. Для цього є спеціальний препарат. Ми детіліном убиваємо. І воно діє на легеневу систему, на нервову. Може відійти, якщо мала доза попала. Для ефективності треба більше дати, правильно? Щоб бути спокійним", - розповідає директор звіроферми Михайло Ковальчук. Багато хто думає, що процесс убивства тварин є дуже гуманним. Мовляв, "не б'ють же їх там по голові". Можливо, били б і по голові, якщо б від того не псувалося хутро. Бо тільки через це про тварин тут дійсно дбають – до смерті. Після забою тварин – того, заради чого вони народжувалися, їх відправляють у сушильний цех. Маленьку кімнату, схожу на газову камеру – партіями по сто штук. Все решта – побічний продукт виробництва – на вулицю у величезну криваву купу. Потім її перероблять на м'ясо-кісткове меливо і годуватимуть нею тих, хто ще живий. Аби хутро було м'яким і блискучим. На звірофермі, що нагадує концтабір, обід. Ложка рибних відходів, склянка холодної води. Працівниця Тетяна тут все життя. Годує, вбиває – з часом емоції стираються. За кілька років роботи - вона прив'язалася лише до однієї лисиці – Ласунки. "З самого дитинства привчили її, щоб вона лащилася, пестили її і так вона ручна стала", - пояснює Тетяна. Взагалі, приручити дику лисицю майже неможливо, та Ласунка повірила людям. Але ті роблять їй боляче – вони відбирають у неї дітей. Саме через постійне потомство і живе Ласунка. Її смерть - лише питання часу: "Дуже це (відлучка) боляче для неї. Так само як від мамки відняти дітей. Вона хвилюється, вона бігає, вона такі звуки жалібні (видає), писк в неї. А потім з часом вона відвикає, забуває", - пояснюють на звірофермі. Звірі тут відчувають смерть, але ніколи не зрозуміють, що їхнє життя – просто черговий етап виробництва. "Найцікавіший варіант - це кінцевий, тобто шуба", - резюмує директор звіроферми Михайло Ковальчук.
