Цієї суботи в Україні святкували День захисника Вітчизни. «Закарпатка» вирішила скористатися приводом і запросити до розмови в рамках нашої традиційної рубрики «професійного» іменинника тижня. Вибір упав на заступника військового комісара Закарпатського обласного військового комісаріату полковника Івана Балашова.
Чому саме на нього? Бо він – продовжувач військової династії, пройшов через горнило Афганістану, досі служить Батьківщині й до того ж добре поінформований, як живе нині наша армія.
Із наступного року армія в нас стане професійною
– Іване Анатолійовичу, є ризик, що День захисника Вітчизни скоро стане святом дуже обмеженої кількості чоловіків, адже армія ось-ось перейде на професійну основу…
– Фактично, цієї осені має бути останній призов строковиків. І Президент України, і наш профільний міністр наголошували, що після 2013-го в армії служитимуть тільки за контрактом. Та, власне, призов у нас уже давно щороку зменшується: останній, приміром, був 600 чоловік, а я пам’ятаю часи, коли й 3,5 тисячі закарпатських юнаків за раз брали до війська. Це пов’язано з тим, що армія реформується, а один із елементів цього – скорочення. Думаю, Збройні Сили України таки мають бути професійними, тоді вони набагато ефективніші. До речі, у нас удвічі підняли грошове забезпечення контрактників, які проходять службу в Криму і в спецпідрозділах, у високомобільних частинах. Там військові отримують від 3800 грн. і вище – залежно від звання й вислуги років. У 2013-му очікуємо, що й для решти військовослужбовців підтягнуть грошове забезпечення. Крім того, для контрактників передбачений ще й соцпакет: безкоштовне медичне обслуговування, страхування, після 5 років служби можна стати в чергу на житло. На жаль, із останнім, як і з фінансуванням, у нас справи стоять не дуже добре, але це, вважаю, тимчасово, керівництво держави робить усе, щоб покращити ситуацію –уже накреслилися відповідні позитивні тенденції.
– Скільки в середньому наразі служать контрактники й яким є рівень їхньої підготовки?
– Контракт у нас укладається на 3 роки, і більшість служить лише 1 строк – щоб потім мати можливість працювати в правоохоронних чи податкових органах. Але є й такі, хто подовжує контракт, відповідно вони згодом і виплати отримують більші, і звання, і на пенсію це впливає. Щодо підготовленості – за професійним рівнем ми нічим не гірші за інших, а в деяких моментах і кращі. Підтвердженням цьому є служба в миротворчих контингентах в Африці, Косово тощо. Натовські генерали, як правило, дуже задоволені нашими солдатами й офіцерами. Але в грошовому забезпеченні програємо: військові отримують таку зарплатню, яку на теперішній час може собі дозволити наша держава.
«12-літній пацан, обвішаний мінами, з посмішкою кидався під техніку, бо йому пообіцяли, що потрапить до Аллаха»
– Зізнайтеся, ви самі не пошкодували, що стали військовим?
– Ніколи. В мене і батько, і дід були військовими – ціла династія. Тож я цілеспрямовано йшов до цього. І в Афганістан сам рвався. Після закінчення танкового училища в Києві рік відслужив не зовсім за спеціальністю, в десантних повітряних військах (маю на рахунку 18 стрибків із парашута) – і в гарячу точку. Був ще тоді неодруженим, хотів випробувати себе. От тільки за маму переживав: вона, пенсіонерка, залишилася в Мукачеві сама – батько помер. А загалом, як це не дивно звучить, я дуже задоволений, що потрапив на ту війну. Відчув, що таке плече друга, навчився цінувати кожну мить життя. У нас дехто по другому-третьому колу добровільно йшов у Афган. Я ж мусів повертатися додому, бо, попри всі належні щеплення, захворів на гепатит та амебіаз. Півтора місяці пролежав у «інфекційці» в Кабулі, потім іще два – в Ташкенті. Після цього дорога в десантники закрилася, тож став служити в 128 механізованій дивізії у рідному Мукачеві.
– Давайте повернемося до Афганістану. Ця війна виявилася, фактично, безрезультатною і принесла дуже багато горя…
– Ми тоді виконували інтернаціональний обов’язок, були ідеологічно підковані партією, тож вірили: якщо керівництво вирішило нас туди послати – то це потрібно, а ми, солдати, мусимо виконувати наказ якнайкраще. Звісно, траплялися прикрі й страшні моменти, на наших очах помирали товариші, але це не привід відмовлятися від виконання своїх службових обов’язків. А стосовно безрезультатності – то Афганістан ще ніхто ніколи не завоював. От Англія півсвіту колоній мала, в тому числі й Індію з багатомільйонним населенням, але під Баграмом, кілометрів за 60 від Кабула, їхній колонізаторський корпус чисельністю 60 – 80 тисяч чоловік був розбитий вщент. Там племена між собою постійно ворогують, але коли з’являється якийсь зовнішній ворог – об’єднуються й дають відсіч. Скільки країн на прохання американської влади зараз воює в Афганістані – й нічого не можуть зробити. Бо там чужих не потерплять. Іновірці для них – не люди, з ними можна що завгодно робити.
– Про жорстокість душманів ходили легенди. Вам доводилося з нею стикатися?
– Це не легенди, а правда. За їхніми віруваннями, якщо людина загинула від вогню або від поранення в спину, – до Аллаха не попаде, тож вони дуже боялися такої смерті. А оскільки четвертований труп також не потрапляє в рай, то були випадки, коли душмани відтинали голову й руки-ноги нашим воїнам – щоб і на тому світі позбавити спокою. Середньовічна жорстокість у афганців – від релігійного фанатизму. Якщо мулла пообіцяв 12-літньому пацану рай після смерті, він обвішувався мінами й із посмішкою на обличчі кидався під техніку. Удень мирне населення з вами цілком дружелюбно поводилося, а вночі ті ж люди на вас нападали. Недарма кажуть: «Восток – дело тонкое». Красномовний приклад: їдемо колоною, на узбіччі афганські діти щось клянчать. Кидаєш хлопчакові згущонку чи галети, а він ховає за пазуху і замість «дякую» грозить тобі кулаком.
– А траплялося, що свої зраджували й нишком продавали зброю душманам?
– Коли я служив – ні, хоча й чув про такі випадки. Правда, боєприпаси намагалися перед цим пошкодити: варили їх абощо, тож «духи» купували, але скористатися не могли.
– Яке враження справив на вас загалом Афганістан?
– Гнітюче. Там досі панує феодальний лад. У державі немає жодної залізниці, тільки невелика кількість автодоріг. А в основному все перевозять караванами на верблюдах. Дуже бідна країна. Я сам бачив, як самоскид із нашої солдатської їдальні вивозить відходи за межі частини: не встигне розвантажитися, а там уже чоловік 50 голодних афганців кидаються на ці недоїдки. Так, вони привозили з Пакістану магнітофони, ручки, годинники, яких у Союзі тоді й не бачили, але це – не показник достатку. В них багатий той, хто має доступ до води. Якщо є вода в арику – то є урожай, і не один, а три за рік. Ну, а нема води – то жодного.
«Шеврони для колекції принципово не купую»
– З 1988 року ви працюєте в системі військового комісаріату. Як оцінюєте стан справ у нашому облвійськкоматі?
– Закарпатський обласний військовий комісаріат уже багато років – серед лідерів у межах Західного оперативного командування, до якого входять 9 західних областей України. Та і в масштабах усієї України ми – на хорошому рахунку.
– Бачу, у вас і хобі пов’язане з роботою (на стіні робочого кабінету полковника Балашова – величезна колекція шевронів. – Авт.).
– Нашивки з галуна на форменому одязі збираю років 15. Початок колекції заклав начальник фізпідготовки морських піхотинців. Він приїхав до нас за призовниками, хлопцями залишився задоволений і подарував мені шеврон. Відтоді й захопився цією справою. Нині в колекції маю приблизно 400 шевронів, розміщених на 4 стендах. Центральний і найбільший присвячений Збройним Силам України, менші – спецпідрозділам, міліції, МНС, прикордонникам тощо. Маю й багато іноземних нашивок – друзі знають про моє хобі й привозять їх із різних країн світу. До речі, я принципово не купую шеврони: або сам десь знаходжу, або друзі дарують. Також колекціоную військові медалі та значки. Серед останніх найдорожчий для мене експонат – батьків значок про закінчення танкового училища в 1948 році.
– А як ви проводите свій вільний час?
– Люблю затишну атмосферу родинного кола – у нас із дружиною троє дорослих дітей: Олена, Іван і Анатолій. Із синами з задоволенням вибираємося в гори, «штурмували» Говерлу від підніжжя й до вершини. На велосипеді об’їздив майже все Закарпаття. Із друзями практично щоліта спускаємося по Тисі на каное та рафтах. Тож і відпочинок у мене – під стиль роботи, з елементами екстриму (Сміється. – Авт.).
– Отже, повертаємося знову до роботи, вірніше, до свята, пов’язаного з нею. Як захисники Вітчизни відзначатимуть цьогоріч 23 лютого?
– Так, як уже давно не відзначали. В Ужгороді в облмуздрамтеатрі у четвер з нагоди свята влаштували виставку зброї, макетів військової техніки, показові виступи спецпідрозділів. Не обійшлося й без урочистостей та концерту. Ну а безпосередньо 23-го вже кожен святкуватиме, як забажає. Я ж у свою чергу хотів би привітати з Днем захисника Вітчизни ветеранів Збройних Сил, тих, хто проходить службу зараз, і загалом усіх чоловіків. Бажаю всім міцного здоров’я, сімейного благополуччя, достатку та успіхів у роботі на благо нашої рідної України.
Мирослава Галас, "Закарпатська правда"
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
