В нашому житті трапляється безліч випадків, коли ти мусиш звернутися до органів виконавчої влади, серед яких, безперечно, не останню сходинку займає управління пенсійного фонду на місцях.
Пересічна людина чекає на порозуміння, розраховує на дієву пораду, чесно вірить, що всі співробітники просто зацікавлені у максимально короткі строки, з найменшими витратами вирішити ту проблему, яка саме зараз її турбує. Бо ж так чомусь вважається, що службовці (від «служба», «служити») зобов’язані служити (кому? ), звичайно ж, людям. Правда, самі службовці, певно, так не думають. Вони впевнені,
що їх задача – озадачити клієнта, озадачити так, щоб прийшов колись потім (може здогадається – то й з клуночком чи з конвертиком), або й зовсім більше не приходив – не набридав своїми проблемами. У всякому разі це стосується чиновників Пенсійного фонду в м. Ужгороді. На цю думку мене наштовхнуло те, як надали послугу саме мені.
Власне бажання мінімізувати можливість повторення мого прикрого досвіду спричинило появу цього опусу. Я впевнена, що подібна історія уже безліч разів повторювалася і ще неодноразово матиме місце у нашому прикордонному місті.
А тепер про все по порядку. Перебуваючи в гостях за кордоном в Чеській Республіці, померла громадянка України. Там її і поховали. Але на її Батьківщині, тобто в Україні, її родичам повинні виплатити кошти на поховання, оскільки багаторічною
працею на благо вітчизни ця громадянка заслужила посмертно свої дві пенсії. Все зрозуміло. Звертаюсь до міського пенсійного фонду – отримую лаконічну відповідь: потрібно оригінал смертного листа, виданий за кордоном з затвердженим нотаріально його перекладом. І все. Отримую з закордону оригінал, роблю копії з перекладом і повертаюсь у Пенсійний фонд. А там мене ошарашують – цього мало: потрібно цей документ легалізувати. Що воно таке клерк, звичайно ж, не знає. Прошу покликати для роз’яснень начальника. З’являється молода особа, яка не назвала себе (про ввічливість промовчимо), не вказала свою посаду, зарозуміло і пихато повторює, закочуючи очі (як мені всі набридли – читається на її обличчі) завчене: «Треба легалізувати». Питаю: ким, де, на якій основі? «Десь – може в консульстві Чехії (їхати у Львів, Київ? - питаю), може в Посольстві України в Чехії (їхати туди? - питаю). Зрозумілої відповіді не отримую. Але нічтоже сумяшеся пані Таня (це все, що вдалося витягнути з співробітників цього закладу) з роздратуванням називає статтю і закон (якого, як з’ясувалося згодом, в природі не існує), на основі яких вимагається та легалізація. Пробую пробитися до будь-якого начальника – жодного. 40 хвилин чекаю – всі «десь на поверхах». Прошу дозволити зателефонувати в головне управління пенсійного фонду в Закарпатті. У відповідь: не можна, нашим телефоном не можна користуватися відвідувачам. Три з половиною години пройшли намарно, безрезультатно.
Як людина освічена і до того ж настирлива, я звернулась по допомогу до всесвітньої павутини і вже через декілька секунд я зрозуміла, що мене просто відфутболили. На відміну від неіснуючої норми, яку мені назвала таємнича і пихата пані Таня з пенсійного фонду, я знайшла норму міжнародного права, яку телефоном підтвердили і консул країни і посол України в цій країні. В «Договорі між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах» Стаття 18 «Дійсність
документів» гласить, що «документи, складені або засвідчені компетентним органом однієї Договірної Сторони та підтверджені підписом уповноваженої особи й офіційною печаткою, є дійсними на території другої Договірної Сторони без подальшого засвідчення». Більш того, ще у 2002 році Україна приєдналася до «Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів», яка набула чинності у 22.12.2003 р. (Невже це невідомо нашим клеркам? Сумнівно якось.). Тобто ніякої легалізації, ніякого додаткового підтвердження жодні документи цивільного права не потребують. Все. Крапка. Моя проблема уже назавтра вирішилася без додаткових витрат часу, грошей (за винятком телефонних дзвінків до послів і консулів) і міжнародного конфузу. Але ж повторюся: я впевнена, що в Ужгороді, в Закарпатті – мій випадок в принципі не може бути одиничним, такі випадки були до мене і будуть після. А наші службовці навіть не пробували щось почитати, проштудіювати?! (Оправдовувались – ми не можемо все знати. А я кажу – і не треба знати, треба хотіти знайти відповідь і знати, де її можна знайти). Але ж їм це не цікаво, їм і так добре. Подумаєш, побігає людина, потратить кошти – прийде,
щоб отримати ті крихти, що їй дає держава, або прийде і запропонує якусь винагороду, щоб пришвидшити процес, або не знайде коштів на забаганки чинуш, плюне і не прийде взагалі. Клеркам і так добре, і сяк не погано. Бо щоб там не відбувалося, а всі чиновники залишаться на своїх місцях, вони не потребують духовного, розумового і професійного
росту, бо, як правило, за їх спинами впливові дядьки. І наостанок риторичне запитання. Чи будуть колись в Україні службовці відповідати своїй назві – служитимуть людям, а не добиватимуться чинів і благ за рахунок тих, кому мають служити?
А поки що, шановні співгромадяни, навчіться захищати свої права самостійно і наполегливо вимагайте у чинуш просто виконувати свою роботу.
Любов Пчолинська, "Анонс Закарпаття"
Підписуйтесь та читайте новини Закарпаття у нашому Телеграм-каналі та нашій сторінці у Facebook
